Розділ 4. Перша спільна справа.

     Після сніданку Марчук і Волошин розійшлися у своїх справах. Олександра читала ранкову газету, Максим розмовляв по телефону з Мельником. Аж тут їхню ідилію перебило тріщання дверного дзвінока. Ні Олександра, ні Максим гостей чи відвідувачів не чекали...

     За сніданком вони обговорили кількох клієнтів Олександри і Волошин зробив висновки, що краще тримати при собі трофейний пістолет. Коли пролунав дзвінок і в очах Марчук не було підтвердження щодо запланованої зустрічі, Максим напружився. Сама Олександра нахмурилась і пішла до дверей за нею підійшов і Максим. Він був готовий до будь-якого конфузу, але коли Марчук відчинила двері, там стояла жінка років тридцяти, білява, блакитноока, з чорною хустиною на голові. Очі були червоні та заплакані, можливо когось з її родичів вбили. Першою вийшла зі ступору Олександра.

—Доброго ранку, шавовна. Ви до кого? — поцікавилась Марчук.

—Я до приватного детектива Марчук Олександри Олександрівни. Мені сказали вона тут проживає. — вона ремтіла і тримала в очах надію на щось.

—Так, це я. Проходьте. — сказала Олександра провівши нежданну клієнтку до вітальні, після того як жінка сіла на диван, а Марчук зайняла крісло навпроти, запитала, — Що привело вас до мене?

—А хто цей молодик?—стурбовано запитала жінка.

—Це мій друг та колега, лікар Волошин. При ньому моженте бути спокійні, адже за меж нашої квартири ваша таємниця і все сказане тут — не піде. — поспіхом заспокоїла відвідувачку Олександра.

—Що ж, гаразд. — жінка збираласьз духом, щоб повідати їм свою важку історію, — Я Глущенко Тамра Олексіївна, працюю адміністратором у кафе, мій чоловік Микола Дмитрович власник того кафе де я працюю. Не так давно була убита наша донька Катруся, їй було десять рочків — жінка вже ледь не плакала.

—Заспокойтесь будь ласка і розкажіть у найдрібніших деталях, як саме загинула ваша донька? — Запитала у жінки Олксандра, коли Волошин подав жінці стакан з водою.

—Дайте мені хвилинку...— зробивши ковток жінка знову збиралася з духом, а жителі квартири просто чекали, коли вона продовжить. — Словом, це був один з літніх днів на дачі, ми туди їздимо кожен раз, коли у мене відпустка припадає на шкільні канікули доньки, а якщо у мене не виходить, то чоловік їде з донькою сам. Я прала одяг, чоловік з донечкою пішли прогулятися до лугів. Сусід наш мисливець, час від часу ходить соснового лісу. — вона зробила глибокий вдих, — Так, вони ходили попід ліс, але наш сусід не дурень, він би помітив яскраву жовту майку Катрусі. — жінка почала плакати.

     Олександра спокійно встала й сіла поруч з убитою горем матір'ю. Одним поглядом вона попросила Максима принести чай з мелісою та м'ятою. Він наче тінь, пішов узяв чай та кілька чашок з підносом і приніс чай до вітальні. Поклавши на стіл підноса на столик розлив чай по чашках, підсунув одну з чашок до Тамари. Вона вдячно кивнула і відпила трохи чаю, коли вона трохи заспокоїлась Волошин запитав:

—Яку версію висунули поліцейські? — він і так знав відповідь, але варто було переконатися.

—Нещасний випадок, хоча стріляли з боку лісу, а Дмитро Йосипович — сусід, тоді тільки-но виходив з дому і не міг вистрелити в Катю. — вона фактично кричала проце.

—Не хвилюйтеся, я обіцяю вам, що ми з лікарем Волошиним  зробимо все, щоб знайти того хто вбив вашу доньку. — поспішила заспокоїти Тамару Олександра, — Єдине скажіть мені будь ласка, ваш чоловік, він, як і ваша донька любить яскраві речі? — незрозуміло для чого уточнила Олександра.

—Так, вони з Колею загалом дуже схожі, за характером і зовнішністю теж. — сказала Тамара Олексіївна.

—Дякую, це все що мені потрібно було. — у наступний момент Олександра узяла свій записник зі шкіряною обкладинкою, вирвала з нього листок і протягнула його з ручкою пані Глущенко, — Можете написати адресу вашої дачі, щоб ми туди приїхали і могли оглянути місце злочину.

—Авжеж, хвилинку. — Тамара взялася писати адресу і віддала листок назад Марчук, на що та тільки кивнула, — Сподіваюсь, що вам вдастя знайти цього покидька.

***

     Тамара Олексіївна пішла, а Волошин ще не міг оговтатись від прийшовшого до нього розуміння, за які справи береться його сусідка. Сівши поруч з Максимом на диван, Олександра витягла його з роздумів, він потер своє обличчя руками і просто дивився в точку перед собою. Ніхто з них двох не поспішав починати діалог. Марчук спокійно взяла свою чашку і прийнялася допивати свій чай. Просидівши в такому мовчанні, котре супроводжувалося бігом годиника. Врешті-решт Волошин перервав цю ідилію, котра привела його в шок.

—І часто у вас подібні справи трапляються? — його голос тремтів, очевидно він був вражений смертю дитини.

—Ледь не кожен третій випадок такий. — вона говорила спокійно розмірено, — Якщо ви говорите взагальному про вбивства. А щодо злочинів, в яких фігурують діти такого віку, то ця справа буде п'ята. — Сказала дівчина і зробила ковток.

—Ви говорите так, ніби ви залізна і вас це ні на грам не торкає. Бо осбисто мене ця історія пробила просто. — він дивиться на неї, але на її воістину по-своєму прекрасному обличчі не ворухнувся жоден м'яз.

—Максиме, вас ця історія пробила, бо ви стикаєтесь з таким уперше, а я подібне чую майже кожен день. Я не залізна, нажаль. Спочатку мене трусило, як і вас, але мені не дозволяють проявляти весь спектор емоцій такі фактори як: професіоналізм, досвід, відповідальність за клієнтів і мета розкрити цей злочин. — вона також повернулась до нього і говорила це з повною впевненістю та серйозністю. Після вона видихнула: Якщо хочете можете з'їздити зі мною.

—Після такого раніше я б відмовився, але зараз скажу:звісно. Коли саме їдемо? — вже з інтузіазмом і твердістю в голосі сказав Максим.

—Ось такий ентузіазм мені подобається. Виїжджати будемо післязавтра близько восьмої ранку. — підкреслила Олександра, — Головне не проспіть. — зауважила дівчина.