Розділ 3. Розмова, дуель та завіса

    Максим допомагав Марії Петрівній донести продукти до квартири. Йти було не далеко та зважаючи на вік господині, Волошин вирішив не залишатись крайнім. Марчук ще о п'ятій ранку кудись вскочила і пішла у спавах. Звідки я знаю, що вона пішла саме о п'ятій? У мене будильник наведений був на цей час, адже режив потрібен не тільки в армії, а й у звичному житті. Коли я запитав про Марчук у старенької, сама Марія Петрівна сказала: "З цією дівкою, навіть чорт голову з ногою зламає!". Коли ми дісталися до квартири, я поклав крафтові пакети з продуктами на стільницю. Після, пані Марія почала розкладати всі куплені нами продукти. І я обережно запитав:

— Маріє Петрівно, а ви не помічали за Олександрою, чогось дивного?

—Наприклад? — не зовсім зрозумівши мене перепитала старенька.

—Наприклад, сьогодні. Вона пішла у чорт знає куди о п'ятій матір його ранку. П'ятій! Я у цей час тільки-но прокидаюсь, а вона вже кудись сфицнулась!

— Значить того вимагають обставини її роботи. — згодом старенька додає: — Та й у мене нема такої манери сунути носа у чужі справи. І вам раджу переймати таку ж, яніколи не дивюся, хто й коли до неї приходить. Платить поставлену ціну і добре. — вона знизила плечима на останній фразі. 

Я здався та ненадовго, я хоч і виписав для себе кілька адрес у бульш спокійних районах Дніпра, але поки не зрозумію хто ця Марчук така, я не заспокоюся. Раптом мої оздуми перериває телефонний дзвінок, телефонував мій брат по окопу — Богдан Мельник. Я підійняв слухавку і чекав його чергову ідею, яку він одразу ж озвучив.

—Дорого здоров'я, Волошняк! Якщо е помиляюсь ти ж у Дніпрі тепер живеш, як на рахунок того, щоб узяти кави і потриндіти про мирне житіє? — він говорив із запалом,що і було притаманно його позивному: Тамада.

—І тобі привіт. Та я не проти, о котрій годині? — я був радий, що він зателефонував, адже може ця людина і часом поводиться,як повний йолуп, та частіше радить дієві речі. І доволі доречні.

—Та давай о першій дня, я як раз завершу з паперовою рутиною. Якщо тобі звісно буде зручно о такій порі. — він говорив це так, ніби прикидував скіьки часу йомк знадобиться на дорогу.

—Як я розумію, ти вже маєш уявлення про приблизне місце зустрічі? — кинув йому запитання я.

—Ще питаєш. З вулиці Братів Трофімових, це район станції метро "Комунарівської". Знаєш, де це чи вас панк проінструктувати? — пожартував Тамада.

—Сам розберуся, пане Смішко. — перекривляв я Богдана.

— Ну, ну, не сердься я ж жартома. — він троха посміювався в трубку.

—От, скажи мені будь ласка.. Хто з нас двох на шість років старший: ти чия? — хоч я і видихнув це запитання, але на моїх вустах сяяла посмішка.

—Старшийи — я, тому і кажу: збирайся, бо каюк тобі буде, коли запізнишся. — "пригрозив" мені він.

—Гаразд, гаразд, як скажеш. — після я скинув виклик і пішов збиратись.

   На виході кинув Петрівній, що повернусь десь о третій годині дня, старенька на те лише побажала мені гарного дня і всілася читати ранкові газети. Я спокійно спускався сходами вниз, мій наручний годинник показував опів на першу. вийшовши з будинку я бачу Олександру, котра прямує до квартири. Я проходжу до неї і вітаюся:

—Доброго дня, пані Марчук. Як минув ваш ранок? — поцікавився я.

—Доброго, Волошин. Минув продуктивно в чудово, як не дивно. — вона посміхається своїй відповіді і потягується. ЇЇ шкіряна куртка трохи натягується, оскільки сама вона худа, а куртка більша на розміри так два-три, тож можна зробити висновок, що вона займається,якимось видом спорту або просто тимає себе в формі. — А ваш я дивлюсь почався теж продуктивно, пдень вас чекає веселий та повний приємних зустрічей, чи скоріше зустрічі. — кинула Олексанра та пішла в середину споруди, але перед тим як стати на сходинку порадила мені — Покваптеся, бо сумніваюсь, що вам варто запізнюватись через теревені зі мною.

    Я дослухався її поради і вирушив до вулиці Братів Трофімових. Всю дорогу я обдумував її слова і ніяк не міг допетрати звідки вона дізналась, що я не посто вирішив прогулятися, а саме на зустріч до когось.Чортівня і тільки.

    Я поспішав ніби мені хвоста підпалили, адже як не крути, але цей старигань міг утнути, що завгодно. Цікаво одне: він збирається залишитись жити у Дніпрі чи поїже додому в Канів до дружини, як і планував раніше.  Ну, не прийду — не дізнаюсь. Я вже завертаю за куток по тротуару і прямую до назначеного місця, але Богдана там нема. Тут я дивлюсь на годинник він мені показує за десять першу і я видихаю з полегшенням, оскільки не доведеться терпіти жарти від старого товариша. 

    Я спокійно став біля входу до парку і почав просто чекати на друга тих нещастних десять хвилин. Повз мене проходить багато людей усі такі спокійні дещо і втомлені, але нед їхніми головоми нема того хмурого, налитого свинцем та кров'ю неба, яке вкривало мене з товаришами доволі довгий та важкий час. Я знаю, що через своє поранення став обмежено придатним і не можу на пряму допогти хлопцям на передовій, але я зможу допомагати цивільним. Документи я вже подав у місцеву лікарню, котра знаходиться не так далеко від цього парку. Отже, лишаєтьс тільки чекати, довго довию в серці і з мукою в очах. 

    Я й не помітив, коли Мельник підійшов до мене і присвистнув від здивування. Він усміхався, а його руді вцса легенько смикалис в такт його міміці. Я підійшов до нього ми потисли руки і пішли за кавою. Узявши по стаканчику американо і по пакетику цукру, більше совість мені не дозволила, а Мельнику не дозволяв цукровий діабет.

— Ну що.. розповідай. Як життя твоє складається? Куди заселився і чи знайшшов собі когось для свого прискіпливого смаку? — на другій частині останнього запитання він посміхнувся трошки ширше, це виглядало б непомітно, коли б його принципова цінність не видала його з патрохами.

—Та, що розповідати. Все у мене потихеньку, як і завжди загалом. Заселився я на Шевченка вісімнадцять, тіткина подруга здає квартиру в найм. — я говорю спокійноі робл ковток кави, що відбивається теплом у горлі та грудях.