Розділ 2. Знак ворони й загублений фрагмент пам'яті.

Марчук Олександра Олександрівна

   Я звісно розумію, що холодно віднеслась до Максима, але я не хочу вплутувати невинну людину у лабіринт свого і без того важкого життя. Як людина він хороший та й на вигляд симпатичний -- у нього ще багато хорошого попереду. Тож краще нехай тримається від моїх справ подалі, але він вже щось запідозрив -- безсумнівно. У випадок чого, доведеться таки привідкрити завісу, як мінімум спробувати, і сподіватися, що він злякається. Як і будь-хто на його місці.

  Зайшовши до кімнати я сідаю за ролтоп-стіл, беру з шухлядки мисливський ніж та відкриваю конверт. Всередині сам лист і фотографія, її фотографія. Я проводжу пальцями по знімку, там де її обличчя. Я пускаю скупу сльозу, хоч фото і чорно-біле, та я напевне знаю: у неї також каштанове волосся, зелені як хвойний ліс очі та такий самий ніс, з горбинкою і трохи припіднятий кінчик. Я стимуючи клубок зі сліз та болю підіймаю очі до вікна сонце все ще яскраво світить, хоч і почало хилитись до гоизонту. Вона завжди говорила, що при сонячному світлі мої очі набувають теплішого відтінку, мовляв переходять з токого ж, як і в неї кольору у колір лісового моху після дощу. Через кілька хвилин я заспокоююсь та розкриваю клаптик паперу на якому бачу наступний текст:

   "Я знаю, що тобі важко про неї згадувати, Шурко. Та часом, щоб піти далі доводиться переживати старі рани знову, і знову. Ти у мене молодчинка, завжди нею була, тому особливо зараз, не смій здаватися, а продовжуй у тому ж дусі, що й почала!

    Тепер до справи. Ти сприймеш це за маячню, але це правда. Після твого народження у неї поїхав дах, при чому конкретно. Вона відбула лікування у Дніпровській обласній психіатричній лікарні, це допомогло, але не надовго. Рівно до того моменту, доки вона у твої десять рочків не почала кричати, що ти не її дитя, а дитя пекла -- його відторгнуте породження. Саме тоді вона потрапила на Павлова вдруге.

    Батько з бабцею намагалися відвернути тебе від цього горя, але у них не вийшло. Я правий? Ти ж однаково дізналася про все своїми силами при цьому не витягуючи правду з дорослих кліщами. Як і завжди знайшла обхідний шлях. Якщо ти хочеш, щось суттєве про неї дізнатися.. А ти, я певен, цього хочеш. Їдь за адресою вул.Соборності 15 квартира без номера, четвертий поверх. Там живе колишня санітарка з тієї лікарні і вона добре її пам'ятає. 

Тож нехай щастить у пошуках. Сподіваюсь,    

що ми з тобою скоро зустрінемося вживу."

    У кінці листа був знак ворони, а отже це справді та людина. Та хто ховається за цими підказказками я сама ще не розумію. Нічого дізнаюсь, обов'язково дізнаюсь. Ну дивлячись на цей почерк, можна зрозуміти, що лист писали поспіхом, деякі букви скачуть або лягають. Отже, або у цієї людини трусилися руки, або її переслідували, що малоймовірно. Адже Верхівський сказав, що лист передав "дивак", а диваки у його розумінні -- люди зі схильністю до спиртного чи інших поганих звичок. І якщо вірити його реакції, коли він мені передавав приписання до листа -- даний посильний або скоріш за все автор листа справив на чоловіка конкретно таке враження. В такому разі коло підозрюваних звужується, але сама печатка ворона... Щось вона мені нагадує, а от що? Чорт забирай в мене з голови ніби шматок спогадів вирвало. 

    Я підіймаю кришку столу і кладу цей лист разом з конвертом до однієї з поличок, а фото суну у внутрішню кишеню улюбленої коричневої шкіряної куртки. Після машинально прокручую на правиці батьків перстень великим пальцем. У голові тілки лунає дана мною йому обіцянка, просто у день його загибелі: "Як тільки виросту та завершу з навчанням -- знайду її! Я допоможу тобі!". А далі наче аудіозапис відлунюється оте його: "Безсумнівно, мій маленький детектив.". Його посмішка того дня була надто теплою ніж зазвчай, мала б здогадатись, що він прощається. Чорт!

    У мене вже втретє паморочиться голова: спочатку перед приходом господині квартири, Оксани Федорівної та Волошина; потім після обіду і ось будь ласка -- знову. Отримайте й розпишіться! Нічого зараз треба зачепитися за якусь річ на столі, тоді має відпустии. Господи усе пливе перед очима, складається враження що я от от зомлію, не можу ні на чому зосередитися, хоча... Ось, нарешті! Моя пір'яна ручка!  

   Так, вона вийшли з моди дуже давно і є кулькову, гелеві та інші. Але ця для мене найзручніша! Може це тому що я постійно нею писала від того й звикла до неї, а може це тому що цю ручку на її дев'ятий день народження подарувала вона?.. Ця обіцянка дитинства переростає у манію та залежність, а цього я допустити не можу. Я ж серед людей працюю врешті-решт! Як мінімум поводитимусь у такому випадку не професійно. А до подібного я не опущуся, на крайній випадок -- не збираюся.

    Я витираю лице руками і починаю передивлятися картки й закриті справи з уже знайомими для мене персонажами. Я люблю паперову рутину, оскільки дякуючи їй можна не тільки виписати окремо потрібну інформацію, а й спокійно поблукати поза межами своєї свідомості. Так, це можна було б зробити і за комп'ютером, але для мене так зручніше. У цьому є своя особлива атмосфера.

    Під час того, як мене поглинули глибокі роздуми за межами мого фізичного тіла, я починаю розуміти,що мій новий сусід по квартирі не залишив без уваги мою поведінку, коли я узяла той лист. А значить, ві нього можна очікувати кількох речей: по-перше, може злякатися, що я якась бандитка і просто збереться та переїде; по-друге, почне вивчати та слідкувати, що буде для мене виглядати доволі кумедно; по-третє, запитає прямо або захоче спровокувати та перевірити. Що ж побачимо, нащо ти здатен Волошин Максим Данилович. Можливо це буде щей кумедно, головне: щоб він не вплутався у мою справу. Та у першу чергу це буде загроза його життю. Але якщо він таки згодиться мені допомагати, прикривати та розслідувати разом зі мною, то провина за це буде суто на ньому, оскільки то буде цілковито його вибір. А поки буду спостерігати, головне відверто не сміятись з "детектива-новачка".