ГЛАВА ПЕРША

Пісок стогнав під вітром. Сонце, порожнє і стерте, висіло над землею, ніби згасле око Творця, що більше не дивиться ні на кого.

У самому серці цих спалених вітрами рівнин, серед перекручених уламків стародавніх стін і кам’яних доріг, жило плем'я, чиї імена не залишили сліду в історії.

Їх називали — Пилові. Не через шляхетність. Не через силу. А через те, що їхнє життя було таким же нетривким, як і той пісок, що вислизає крізь пальці.

В одному з їхніх брудних наметів, зшитих із старої вовни й висушеної шкіри, на світ з'явилася дитина.

Ніч була задушливою. Вітер ніс з собою пісок і кістяний пил. Жінка, зморшкувата і обгоріла сонцем, кричала не від болю, а від злості: бо ще один рот, ще одна вага на плечах їхнього виснаженого племені.

Хлопчик народився слабким, змореним, з тонкими кістками і очима, які одразу вразили тих, хто бачив.

"Каер," — прошепотіла мати, знехотя. — "Той, хто йде проти вітру."

Не було співу. Не було танців навколо багаття. Лише старий жрець похитав головою і пробурмотів, так, щоб тільки найстарші почули:

"Кров ельдарів... прокляття на роді."

У його очах було тільки презирство.

Каер був напівкровкою: у його жилах текла стара, горда кров ельдарів — тих, хто не кланявся людям, не зводив із ними міста, не продавав своїх земель за срібло.

Для Пилових це була ганьба. Вони жили ненавистю до всього чужого, бо тільки так могли виправдати власну слабкість.

Про його походження у племені говорили пошепки, з огидою і злістю. Давнім кочовим звичаєм чужаків не милували навіть тоді, коли ті народжувалися серед них. А Каер був подвійним символом ганьби — живим нагадуванням про час, коли їх змусили згадати про свою нікчемність.

Кажуть, колись частина каравану Пилових заблукав серед старих доріг і підійшов надто близько до земель ельдарів. Гордих ельдарів, які навіть на світ не дивилися однаково, як на себе. Територія, на яку ступили Пилові, була священною землею, землею, куди ніхто, окрім ельдарів, не мав права ступати.

Вони не знали цього. А може, знали й знехтували. Вони були голодними, виснаженими, загнаними вітрами і спрагою, і їм не було діла до кордонів забутої гордості.

Покарання прийшло швидко.

Ельдари, бліді й прекрасні у своїй жорстокості, оточили караван серед ночі. Пилові не встигли навіть схопитись за мечі. Їх повалили, принизили, роздягли до шкіри перед зорями, які все ще пам’ятали, що таке справжня велич.

Жінок і дітей залишили живими. Чоловіків забрали в рабство або вирізали під спів вітру. Вважалося милістю те, що мати Каера вижила.

Що сталося тієї ночі, достеменно ніхто не знав.

Одні шепотіли, що вона добровільно стала іграшкою одного з ельдарів, щоб врятувати інших. Інші — що її зламали, як ламають суху гілку. Хтось тихо натякав на обряд очищення крові, якого вимагали старші ельдари. Ніхто не питав прямо. У пустелі зайві питання були небезпечнішими за голод.

Вона повернулася до племені вагітною.

І коли Каер народився, кожен, хто бачив його сріблясті очі, кожен, хто бачив його тонкі, неземні риси, знав: він був не зовсім їхній.

Він був сином вітру й ганьби. Дитям, яке ніхто не чекав.

Тільки старі, коли дивилися на нього крадькома, пригадували стародавнє пророцтво, забуте у пилюці століть:

"Там, де пустеля поховає мертвих, народиться той, чия кров порве ланцюги часу. Але за це світ втратить своє Сонце."

Про це теж говорили пошепки. І швидко замовкали, коли Каер проходив повз.

Каер ріс серед піску, голоду і мовчазної ворожості. Табір Пилових був наче живий організм, що постійно кровоточив: старі помирали, діти народжувались, худоба дохла під сонцем, яке більше не мало жалю.

Його матір, Лайна, була мовчазною жінкою. Вона не шепотіла йому казок на ніч, не гладила по волоссю і не співала пісень, як це робили інші матері своїм дітям. Вона дивилася на Каера так, ніби чекала, коли він щезне. Коли доля забере його, як забрала всіх інших її надій.

У племені діти зростали дикою зграєю. Їх не водили за руку, не вчили читати молитви. Вони вчилися жити — або вмирали.

Каер тримався осторонь, і зграя відчувала це. Вони кидали в нього жмені піску, штовхали в багно, сміялися, коли він намагався піднятися.

Особливо люто його переслідував Браен — син одного з воїнів племені. Браен був широкоплечим, грубим хлопцем із важкою рукою і коротким розумом. Він зневажав Каера так само відверто, як його батько зневажав матір Каера.

"Брудна кров!" — вигукував Браен, коли кидав у нього камінці. — "Поклоняйся своїм ельфійським примарам!"

І Каер мовчав. Бо мати навчила його: слова — це слабкість.І він слухав.

Тільки одна душа у племені часом проявляла до нього дещицю тепла.

Стара Ясна — напівсліпа травниця, яка колись лікувала караванників, що поверталися з втрачених доріг. Вона жила на краю табору, в наметі, який постійно дзвенів пахощами сушених трав.

Інколи, коли Каер, побитий і голодний, блукав за межами табору, Ясна кликала його до себе, кидала йому окраєць сухого хліба або чашу води.

"Ти бачиш більше, ніж ті дурні," — казала вона хриплим голосом, ніби розповідаючи якусь стару казку. — "Вогонь у тобі не такий, як у них. Твій вогонь старший за саму пустелю."

Каер не розумів, що вона мала на увазі. Але пам'ятав її слова краще, ніж будь-який побитий шрам.

Він ріс тонким, гнучким, уважним. Вчився помічати зміну вітру за секундою до піщаної бурі. Вчився бачити слід ящірки у піску там, де інші бачили лише хаос. Вчився терпіти удари. І не зламатися.

Одного ранку, коли небо було сірим від пилу, а сонце здавалось ще мертвішим, ніж завжди, Браен та ще двоє хлопців — Томар і Шеар — перехопили Каера біля старого джерела.

Джерело давно висохло, залишивши після себе тільки глибоку западину в землі, де інколи збиралась дощова вода. Там гралися діти племені, кидали каміння і боролися за право називатися сильнішими.