15. Про війну і не тільки

Ремі устромила меча в спеціальну підставку і витерла руки шматком тканини. Навіть після тривалого тренувального бою її дихання не збилося, а обличчя не спітніло. Хіба що гривка пухнастого рудого волосся над чолом трохи розтріпалася, і вона діловим жестом поправила зачіску. Її великі очі горіхового кольору дивилися на Лео спокійно і вивчаюче.

— Цього разу було навіть дуже непогано, — нарешті підсумувала жінка. З точки зору її учня така фраза могла вважатися неабиякою похвалою.

Лео теж поклав меча, пішов і сів на сходи, дивлячись, як за деревами палацового саду сідає багряне осіннє сонце.

— Лео, — Ремі підійшла і присіла поруч. — Не картай себе. На все, що трапляється з нами, є воля богів. Значить, Вищим силам запраглося так, щоб Його Величність занедужав.

— Але чомусь всі звинувачують у тому мене, — пробурмотів хлопець. 

Його наставниця замислено подивилася на палац, тоді перевела погляд на Лео.

— Справжній воїн має дослухатися лише до власних відчуттів та думок, — зрештою промовила вона. — Бо оточуючі часто нав'язують нам хибні судження. От ти в глибині душі вважаєш себе винним у тому, що сталося?

— Ні, — тихо відповів Лео.

— Тоді чому тебе так хвилює те, як вважають оточуючі? Можливо, причина в тому, що думка якоїсь окремої людини занадто важлива для тебе? 

Лео опустив голову.

Так, Ремі завжди була дуже прозорливою, бачила його душу, немов на долоні. Йому й справді було начхати на те, що там пліткують придворні та слуги — але він страждав через те, що Лорі віддалилася від нього. Здавалося, вона повірила всім тим чуткам, котрі ходили в палаці про спадкоємця престолу, і відтепер, варто було їй опинитися неподалік від Лео, дівчина намагалася не дивитись у його бік і якнайскоріше йшла геть. Усі його спроби зупинити її, хоч трохи поговорити, натикалися на крижаний вираз обличчя і тихі слова: "Перепрошую, але я маю йти, мене чекає Її Величність…"

Так, Лорі майже увесь час проводила в покоях королеви, котра на публіку вдавала із себе безутішну страждалицю, яку підкосила хвороба чоловіка. Але насправді, підозрював Лео, його мати була тільки рада, що обставини склалися саме так, і вона тепер може брати безпосередню участь в управлінні державою.

На різні офіційні учти, прийоми іноземних послів тепер запрошували обох королевичів — Лео і Марка, і їм всіляко давали зрозуміти, що дитинство закінчилось і пора вчитися застосовувати набуті знання на практиці. Прогнози лікарів щодо одужання короля Матіаса були не вельми оптимістичними. Хвороба вразила його мозок, і зрілий чоловік ураз перетворився на малу дитину, що потребувала постійної уваги доглядальниці. Проте у всьому іншому його організм був досить міцний, тож він ще міг прожити і десять, і двадцять років.

У Землі дощу досі таких випадків не траплялося. Ніхто не знав, як надалі розгортатимуться події, тож поки що лишалося все, як є.

Але сум'яттям, що запанувало в сусідній державі, поспішив скористатися правитель  Землі снігів. Без будь-якого попередження його війська перетнули кордон, який було встановлено під час останнього перемир'я сімдесят років тому, та просунулися вглиб на південь, захопивши кілька сіл і містечок та проголосивши їх володіннями Снігового короля.

Як було відомо Лео з настанов пана Северина, війна між двома королівствами точилася з самого початку їхнього існування. І не виключено, що така неприязнь існувала й раніше, до кінця світу, що розділив час на дві половини — до і після.

Але те, що було до катастрофи, залишалося таємницею, відомою лише обраним — Хранителям давніх знань. Як недавно дізнався Лео, у кожній країні був свій Хранитель, а всі разом вони складали так звану Раду п'яти, і, немов ті сірі кардинали, часто керували діями офіційних правителів.

Його навчитесь, пан Северин, якраз був одним із таких Хранителів — тож він і розповів Лео свого часу про минуле їхнього краю. Правда, хлопець підозрював, що правду йому подавали дуже дозовано і чимала кількість інформації так і залишилася прихованою в недрах бібліотеки старого мага. Він втовкмачував учневі історичні дати та імена полководців, розповідав, як його предки пробували знайти спільну мову зі своїми одвічними суперниками — і тоді десятиліттями на прикордонних землях панував відносний спокій; а часом знову починалися заворушення і кордон переносився ще на кілька верст у той чи інший бік. Люди, котрі проживали у тих дрімучих лісах, самі не знали часом, громадянами якої з двох ворогуючих країн вони є насправді.

Востаннє справжні  бої велися ще за батька короля Матіаса, діда Лео — який потім і уклав тривале перемир'я, поступившись частиною своїх земель. Між двома державами навіть почалися дипломатичні стосунки, зав'язалася така-сяка торгівля. Коли на троні опинився батько Лео, то "сніговики", зважаючи на неамбіційність нового короля Землі дощу, якого зовнішня та внутрішня політика цікавили менше, ніж здоров'я його мисливських собак, знову потихеньку почали робити набіги на прикордонні області. Але облаштовували те так, наче насправді грабували селян та ґвалтували жінок не солдати сусіднього королівства, а уродженці самої Землі дощу, розбійники, з якими все обіцяв розправитися міністр внутрішніх справ, але ті обіцянки так і залишалися красивими словами.

Тепер же, дізнавшись про непевну ситуацію, яка запанувала в сусідньому королівстві, воєначальники Землі снігів знову виступили в похід і відхопили ще більший шматок прикордонної території, разом із досить великим містом Млини.

Водночас із цим володар Землі снігів наказав вислати зі своєї столиці Білої вежі посла сусідньої держави, тим самим недвозначно натякаючи — він вважає перемир'я розторгнутим. Звісно, користуючись сум'яттям, що панувало в Землі дощу, та тим, що королева була не надто досвідчена в державницьких справах, він не збирався задовольнитися одними Млинами. На кордоні зібралося повно вояків, з навколишніх лісових поселень спішно втікали люди, не без підстав гадаючи, що війна все одно не дасть їм спокійно обробляти землю чи займатися ремеслом, а життя своє та родини дорожче, аніж матеріальні цінності.