13. Про те, як потрапити у халепу

Коли двері  відчинилися, Лео побачив на порозі двох нерозлучних подруг — Лорі та Джулію. Обидві дівчини витріщилися на нього так, немов побачили щось дуже незвичайне. Спершу він навіть розгубився — може, з ним щось не так? Але тут же згадав про корону на своїй голові і притьма її зняв та сховав за спину. Але пізно — очі дівчат уже “пасли” несподіваний трофей.

 — Слухай, Джуліє, — лагідно сказала Лорі. — Нам тут із Лео треба перекинутися парою слів, може, почекаєш мене в коридорі? Заодно даси нам знати, якщо хтось ітиме сюди. Бо тут такі пліткарі, в цьому палаці. Ще почнуть перемивати мені кісточки… Допоможеш?

Джулія нехотя кивнула. Стовбичити в коридорі їй не вельми подобалось,  але вона завжди слухалася подруги.

 — Я недовго, — Лорі махнула їй, і, взявши Лео за руку, прослизнула до його кімнати. Він ішов за нею, все ще тримаючи у правиці злополучну корону.

 — Ти таки її узяв? — очі дівчини заблищали, коли вона так зблизька побачила коштовну прикрасу. — Слухай, а можна мені приміряти? Лише на хвильку! 

 — Добре, — Лео обережно поклав корону на її русяві кучері.

Лорі хутко метнулася до дзеркала, що висіло на стіні, і прикипіла поглядом до власного відображення. Вона, немов зачарована, крутилася то так, то сяк, милуючись і короною, і собою. А Лео раптом відчув, що весь тремтить, як у лихоманці.

Він підступив до дівчини, котра, здавалося, зовсім забула про його існування, і, завмираючи, поклав долоні їй на плечі. А потім наважився на ще більше — нахилився та торкнувся губами того місця, де її шия переходила в плече. Дівчина здригнулася від несподіванки, але не відштовхнула його. Вона лише граційно вигнулась, немов та кішка, повернулася до Лео, та, піднявши голову, сама його поцілувала. Це вже був не той перший несміливий поцілунок, а щось набагато відвертіше і пристрасніше, таке, про що Лео, завжди невпевнений у собі, не міг навіть мріяти.

Корона, яка так сподобалася Лорі, впала з її голови і покотилася по підлозі, але вони ніби того й не помітили. Для обох зараз існували тільки власні нові відчуття та переживання, кожний доторк, кожен погляд ще більше збуджував, і хтозна, до чого все це могло б призвести, якби в коридорі раптом не почулися швидкі кроки та голос матері Лео не залунав прямо під дверима.

 — Джуліє, що ти тут робиш? — суворо запитала вона.

 — Ваша Величносте, я прийшла до Лорі. — Джулія, певно, не на жарт перелякалася, аж затинатися почала. — Але, бачу, її немає в кімнаті. То я вирішила почекати, може, повернеться…

Почулися звуки, немов хтось смикає за ручку сусідніх дверей, далі вимогливий стукіт.

Лорі з Лео зіщулилися, мов двоє звірят у пастці. Вони досі стояли, обійнявшись, проте вся їхня увага була звернена на те, що діялося зовні.

  — Піди пошукай її, — наказала королева Джулії. — Можливо, Лорі гуляє в саду. Скажеш, щоб негайно зайшла до мене, я хочу з нею поговорити.

 — Так, Ваша Величносте, я неодмінно їй передам, — хлопець і дівчина почули, як каблучки Джулії швидко зацокали, віддаляючись геть — вона рада була чкурнути подалі від суворої королеви. Але Ода все ще залишалася в коридорі.

Вона щось пробурмотіла собі під носа, а потім підійшла до дверей кімнати сина. Смикнула за ручку — і Лео подумки подякував Вищим силам, що напоумили його, впустивши Лорі досередини, повернути ключ, що стримів у замковій шпарині.

 — Лео, ти тут? — гукнула Ода за дверима.

Обоє завмерли і, здавалося, навіть дихати перестали від страху.

 — Як мене дратує цей хлопчисько, — сказала королева сама до себе. — Вічно десь тиняється, ошивається поміж слугами. Потім від нього бридко тхне, фу…

Вона ще раз смикнула за ручку і, невдоволено пирхнувши, пішла. 

Лео враз випустив дівчину з обіймів і відступив від неї. Слова матері так засоромили його, що він не міг дивитися Лорі в очі. Раптом вона теж скаже, що він якийсь не такий, або ж від нього неприємно пахне?

Та Лорі була заклопотана зовсім іншим. Вона метушилася перед дзеркалом, приводячи до належного вигляду свою сукню та зачіску.  Прискіпливо поглянула на своє відображення, дістала з корсету помаду і підмалювала губи.

 — Вибач, я маю бігти, ти ж чув — Її Величність хоче терміново мене бачити, — промовила дівчина.

 — Але ти хотіла зі мною поговорити… — заїкнувся було Лео.

 — Це може почекати. Бо як твоя мати розгнівається, мені буде непереливки…

І вона, відчинивши двері, спершу обережно визирнула у щілинку, переконалася, що за ними ніхто не стежить, а потім швидко побігла вниз сходами.

Лео зупинився посеред кімнати, як укопаний, він досі не міг повірити у все, що тільки-но тут відбувалося. Відчував на своїх губах смак уст Лорі, на своєму одязі — аромат її волосся…

Раптом його погляд опустився вниз, і він побачив корону, що лежала прямо під його ногами. Ще трохи — і він наступив би на неї. 

Швидко підняв родинний скарб, загорнув у шмат тканини і озирнувся в пошуках підходящого місця для сховку. Спершу подумав покласти під подушку — але злякався, що покоївка, прибираючи, може її знайти. Потім підійшов до скрині, де лежав його одяг, і заштовхав згорток на саме дно, прикидавши різним шматтям. Так буде безпечніше…

Якщо чесно, то він уже сам не був радий своїй витівці. Уявив, яке обличчя буде в матері, коли вона побачить, що старший син без дозволу взяв батьків символ влади.

Але відступати назад уже було пізно...