12. Родинна реліквія

Про свій задум Лео нікому не сказав. Можливо, якби вирішив з кимось поділитися — то все його подальше життя склалося б зовсім по-іншому. Проте так уже склалося, що друзів він у палаці не мав. Джуд таки вийшла заміж за Натана і перебралася в його будиночок у передмісті. В неї вже було двоє власних дітей, тож колишніх вихованців жінка хоч і навідувала, але рідко, бо за родинними клопотами не мала на те часу.

Мізинчику Лео не захотів нічого казати, бо той не любив Лорі. У блазня була звичка оточуючих не називати по іменах, а давати їм прізвиська. Коли він писав для Лео записки, то дівчину в них незмінно іменував Пташка Канарка, і як тільки мова заходила про неї, зневажливо морщив носа. 

Звичайно, Лео міг і не говорити про участь Лорі у цій історії, але тоді вона здавалася геть нелогічною — з якого дива йому потайки брати батькову корону і приходити в ній на бал? Безперечно, Мізинчик рішуче виступив би проти цієї затії, і мав би рацію. 

Але Лео був упертим,  а ще пам’ятав про той один-єдиний поцілунок… більше Лорі жодного разу не дозволила навіть доторкнутися до себе,  даючи зрозуміти, що її прихильність він здобуде тільки після виконання поставленої умови.

Тож останнього дня напередодні свята, коли його батько, не бажаючи зраджувати своїм звичкам, подався на полювання, Лео підійшов до дверей його покоїв. Зазвичай біля них чергував вартовий, але зараз він десь відлучився — охорона була скоріше символічною, адже до палацу все одно не могли проникнути сторонні,  а всі слуги й домочадці добре знали, що король терпіти не може, коли хтось за його відсутності заходить до його помешкання. Тому навіть якби двері стояли відчинені навстіж, ніхто б не наважився туди зазирнути.

Та Лео зараз збирався це зробити, і трохи нервував, уявляючи,  що вартовий міг повернутися і застати його на місці злочину. Щоб пояснити, чому сюди прийшов,  він тримав під пахвою першу-ліпшу книгу, взяту з бібліотеки — неначе обіцяв батькові принести її. Проте це виправдання  могло не витримати критики — адже усім було добре відомо, що книги Його Величність востаннє брав до рук, коли сам навчався грамоті у придворного мага. І навчання те, судячи з кількості помилок, котрі він примудрявся допускати навіть у власному підписі, не вельми йому подобалося.

Але все ж Лео підійшов до дверей і повернув ручку, сподіваючись, що вони не замкнені. Так і було — двері рипнули і прочинилися. Хлопець швиденько заскочив досередини і обережно прикрив їх за собою. У покоях було напівтемно — важкі оксамитові штори затуляли вікна, ліжко залишилося незастеленим — видно, покоївка із вранішнім прибиранням сюди ще не дісталася. 

Він швиденько підійшов до старовинної дубової шафки, у якій його батько зберігав різні документи та інші цінні речі. Колись Лео, випадково зазирнувши у прочинені двері, побачив, як Його Величність запирає шафу на ключ і кладе ключа в маленьку вазочку з букетом сухоцвітів, що стояла тут же, на шафі. Він сподівався, що ключ і зараз там.

І справді, вийнявши квіти та перевернувши вазу догори дном, хлопець побачив,  як із неї випав на килим сріблястий ключик.

Із завмиранням серця вставив його в замкову шпарину, повернув… Дверцята піддалися, і от перед очима Лео постали батькові скарби. Він міг узяти гроші, яких тут було чимало, але вони були хлопцеві не потрібні. Швидко занишпорив очима по всіх поличках і шухлядах, бо знав — корона має бути десь тут.

Раптом у коридорі почулися чиїсь кроки та жіночі голоси. Лео аж похолов — невже це покоївка йде прибирати королівську опочивальню? І зараз застане його поблизу відчиненої шафи. Усі вважатимуть його злодієм, котрий нишком цупить у батька гроші… Він хутко прикрив дверцята шафи й заховався за штору. Проте, на його щастя, до опочивальні ніхто не увійшов, а кроки та голоси почали віддалятися.

Лео обережно визирнув зі свого укриття, переконався, що в кімнаті, як і досі, нікого немає, і знову відчинив шафу. Його руки забігали по різних поличках і ящиках, обережно перекладаючи стоси паперів, якісь печатки, коробочки… Аж у нижньому відділенні вдалося знайти те, що шукав —  корону, загорнуту у м’яку тканину. Лео вкинув її собі за пазуху та поправив куртку так, щоб не було видно, що під нею щось є. Потім обережно навів лад у шафці, стежачи, аби увесь її вміст виглядав точнісінько так, як він його тут застав. 

Причинив дверцята, замкнув та поклав ключа на місце. Серце його знову билося часто, але вже не від страху, а від азарту. Йому вдалося втілити свій задум у життя, здобути омріяну корону. Тепер він не розчарує Лорі, доведе їй, що він справді сміливий і відчайдушний.

І навіть. якщо за цю витівку батьки його покарають, все одно Лео зробив найголовніше — довів самому собі, що може дотриматися  власного слова.

***

Уже в своїй кімнаті, попередньо замкнувши двері, він обережно розмотав тканину, у яку була загорнута корона, і став нею милуватися. Досі він не бачив цю реліквію зблизька — тільки в батька на голові, коли той надягав її на різні урочисті заходи. Проте траплялося це рідко. 

Корона була старовинна, і саме це робило її такою цінною. Кажуть, вона була виготовлена ще для першого представника їхньої династії — Олександра. Тоді  люди в Землі дощу носили такі чудернацькі імена. Він читав у одній книзі, яку таємно взяв у бібліотеці, історію про те, як після кінця світу, коли багато жителів цієї землі загинули, а всі інші були змушені переховуватися у підземних криївках, через деякий час люди вибралися нагору і побачили, що всі їхні міста і села зруйновано.

Тоді й знайшовся один сміливець, який узяв на себе керування жменькою тих, що вціліли, і проголосив себе королем. Від тих давніх часів і бере свій початок його рід. 

Лео уважно роздивлявся прикрасу, виготовлену з потьмянілого золота. На ній були вирізьблені  якісь дивні знаки, не схожі на жодне відоме йому письмо. 

Якщо чесно, ця досить непримітна корона його не вразила. Можливо, коли він стане королем, то накаже виготовити для себе іншу, більш сучасну, прикрашену дорогоцінними каменями, а цю просто зберігатиме у скарбниці, як пам’ять про своїх предків.