11. Що вигадала Лорі

Дівчина підняла свої брови-шнурочки та закліпала довгими віями, здивовано дивлячись на Лео. Здавалося, те, що він наважився в чомусь заперечити їй, неабияк вразило Лорі. І все ж вона швидко отямилася та з усмішкою промовила до хлопця:

— Це дуже цікаво, справді… Може, ти нам розкажеш, що ж там трапилося насправді з цією дівчиною-примарою?

Лео відчув, що його щоки заливає фарба, але він продовжував дивитися кузині просто в очі.

— Та дівчина була донькою конюха, — пояснив він. — Коли споруджували палац, тамтешній маг сказав, що потрібно замурувати когось у підземеллі… молоду дівчину, аби її душа стала душею цього замку і охороняла його. І тоді кинули жеребок, і він вказав на доньку конюха. І от так вона померла. А потім стала ходити коридорами, як привид, і заходити до кімнат, коли там нікого не було...

— Ну а до королевича вона теж приходила? — нетерпляче спитала Джулія. Їй було трохи досадно, що вона не дослухала розповідь Лорі, а історія Лео видалася їй не настільки цікавою.

— Я не знаю, — розгубився Лео. — Вона нічого про це не розповідала…

— От брехло! — подав голос Марк, котрий досі мовчав. — Чи не тобі ця мертва дівчина розказала таку безглузду історію?

— А якщо й мені? — Лео повернувся до нього, і його пальці мимоволі стислися в кулаки.

 — Хочеш сказати, що вона приходила до тебе і робила все те, про що розповідала Лорі?

Лорі мовчки дивилася на Лео, нагадуючи насторожену ангорську кішечку. Так, як це робить мила тваринка, котра однієї миті лащиться та муркоче, а потім може несподівано й кігтики в руку вгородити.

— Ні, — поспішно заперечив Лео. — Я ж сказав, що то байки. Не було нічого подібного…

— То певно, що не було! — зареготав Марк. — Бо хто на такого тюхтія, як ти, позариться? Навіть мертва дівчина тебе не захоче! Не те, що жива! Навіть підстаркувата Ремі, за якою ти бігаєш, мов той цуцик, і та глузує з тебе! 

Лео більше не міг терпіти його насмішок. Скочив на ноги, підбіг до брата і одним блискавичним рухом викрутив йому руку за спину так, що Марк засичав від болю і завертівся в'юном, намагаючись звільнитися.

 — Йолопе, відпусти! Ти про це ще пошкодуєш! — заверещав молодший королевич.

Лео, нічого не відповідаючи, відважив йому запотиличника, а тоді відпустив Маркову руку, обтрусив штани від пилу і попрямував до виходу з альтанки.

Хоч він і провчив брата, що робив досить часто, тому що був сильнішим і краще вмів битися, та все ж йому було соромно поглянути в очі Лорі і Джулії.

Мабуть, він і справді тюхтій, що не вміє говорити з дівчатами так, аби вони дивилися на нього з захопленням, як на його красеня-брата. Що ж, тоді хай якось обходяться без його компанії.

Та не встиг Лео зробити бодай кілька кроків за межі альтанки, як почув слідом за собою шелестіння шовкової сукні та ніжний голос Лорі:

 — Лео, ну куди ти побіг, зачекай мене! — вигукнула дівчина, наздоганяючи його і схопивши під лікоть.

Він спинився і спідлоба глянув на Лорі, не розуміючи, чому та побігла за ним. Був певен, що зараз кузина мала заспокоювати розлюченого Марка, крики якого досі долітали з альтанки. Мабуть, Лео розтягнув йому зв'язки чи навіть вивихнув руку. Ну й нехай, наступного разу добре подумає, перш ніж варнякати бозна-що…

— Давай відійдемо на хвилинку он до тієї альпійської гірки, — прошепотіла йому Лорі, майже торкаючись губами його вуха. 

Лео не міг не коритися її примхам, особливо, коли дівчина була так близько. За її відсутності до нього повертався здоровий глузд і підказував — Лорі керує тільки її власна вигода, вона завжди пам'ятає, що Лео — майбутній король, тому й намагається зробити все для створення теплих і приязних стосунків між ними. І, як йому іноді здавалось,  у її погляді частенько з'являлося щось значно серйозніше, ніж прості почуття, що об'єднували родичів.

— Лео, навіщо ти зробив Маркові боляче? — Лорі з засмученим виглядом похитала головою. — Тепер він неодмінно поскаржиться матері, і тебе знову посадять під домашній арешт!

— Ну й нехай, — Лео високо підняв голову. — Краще сидіти у своїй кімнаті, аніж терпіти його дурні жарти.

— Не зважай на нього, він ще малий, і заздрить тобі…

 — Мені? — здивувався Лео. — Заздрить? Чому?

— Бо ти спадкоємець трону, колись станеш королем. А ще ти сильніший і розумніший за нього.

Лео знічено посміхнувся:

— Ти дійсно так вважаєш? Але Марк вродливіший за мене. І дотепніший…

— З лиця воду не пити, — заявила Лорі, ще міцніше беручи його за руку. — І одними дотепами ситий не будеш… З тебе вийде справжній король, ось побачиш… До речі, у тебе ж скоро день народження?

— Так, на Свято урожаю, — відповів Лео.

— Джуд проговорилася, що ваша матінка вирішила організувати з цієї нагоди великий банкет. Адже в шістнадцять років юнака мають відрекомендувати світському товариству. Там, мабуть, за тобою відразу почнеться полювання…

— Яке полювання? — не зрозумів Лео.

Лорі розсміялася, потішена його нездогадливістю.

— Та ж панянки почнуть за тобою ганятися. Кожна спить і бачить себе королевою. Знаю я таких!

 — А ти що, не хочеш? — раптово ляпнув він, несподівано для себе самого.

— Ти про що? — Лорі кліпнула очима, і він знову замилувався їхньою бездонністю.

— Не хочеш стати королевою?

 — Куди мені братися, — дівчина махнула рукою. — Я бідна сирота, мене тут пригріли з великої ласки. Маю бути скромною та вклонятися вашій матінці до самої землі за те, що про мене дбає…

У її голосі пролунала нотка іронії. В глибині душі Лео зовсім не був згоден з дівчиною — не така вона вже й бідна, і королева ставиться до племінниці з великою любов'ю. Проте Лорі подобалося вдавати з себе бідну Попелюшку, і Лео було незручно розбивати цю її ілюзію необачним словом.

— Ти дуже гарна, — він вирішив перевести розмову на якусь приємніше тему, аніж згадування його матері. — На тому балу ти будеш найкрасивішою!