10. Десять років потому

Лео зітхнув і потер втомлені очі. Залишилося ще небагато роботи, але вона вже страшенно йому набридла. Хто б розказав, для чого він має вивчати усю цю нудну геральдику та перемальовувати старовинні герби, які вже абсолютно нікому не цікаві?

Проте з паном Северином не посперечаєшся. Як тоді, коли його учень ще був зовсім малим, так само й зараз, він міг без зайвих розмов  оперезати його різкою по спині. По руках уже не бив — бо ж не годиться спадкоємцю престолу ходити з синіми пасмугами на долонях.  Зате на спині і плечах синців вистачало. 

Часом Лео уявляв, як він стає королем — і перший підписаний ним указ буде такий: “Взяти пана Северина і дати йому зо два десятки різок по спині… ні, краще по м’якому місцю,  це було б принизливіше для шанованого пана мага.” Втім, у його присутності хлопець не ризикував про таке навіть  мріяти — бо подейкували, пан Северин умів читати думки. Хоча, поскільки батько Лео почувався досить жвавим і бадьорим, стати королем йому не судилося ще років двадцять. За той час пан Северин міг спокійно відправитися до праотців, не боячись бути осоромленим публічним покаранням.

Раптом рипнули двері — і хлопець відразу сів рівно, розгорнув плечі ( щоб пан Северин не дорікнув: “Чого горбишся!”) і заходився дуже зосереджено зафарбовувати зображення лева на своєму малюнку. 

Легкі кроки, що пролунали за спиною Лео, не були схожими на ходу його наставника. 

Так,то був його давній товариш Мізинчик. За роки, що минули з того часу, як карлик оселився в палаці, він, здавалося, ні на дрібку не змінився. Жодної нової зморшки чи сивої волосинки в нього не додалося, він був таким же легким, гнучким і  спритним. Колись Лео намагався вивідати, скільки Мізинчику років, але той відмовився відповідати — може, не знав сам, а може, не вважав за потрібне ділитися цією інформацією. 

Але наразі він був налаштований до спілкування. Підійшов достатньо близько, нахилився над столом та деякий час розглядав намальований герб, потім похитав головою, взяв олівця і зробив кілька штрихів, виправляючи ті місця, де рука Лео здригнулася чи провела нерівну лінію.

 — Ти, може, і в геральдиці розбираєшся? — спитав його Лео. — Чи є щось таке, чого б ти не знав, Мізинчику?

Блазень широким жестом розвів руки та закотив очі до лоба — ймовірно, бажаючи цим сказати, що не знає він дуже й дуже багато, а запитання Лео вважає недоречним.

Потім він враз ударив себе по лобі і дістав із кишені  своїх чорно-червоних ногавиць якусь записку. З поклоном простягнув її Лео.

Хлопець глянув на аркушик тонкого паперу і відчув, що мимоволі червоніє.

Записка була написана знайомим дівочим почерком — витонченим, але недбалим, так. наче тій, котра її писала, було страшенно лінь це робити.

“Лео, досить тобі вчитися, — він ніби побачив перед собою гарненьке личко Лорі  з ямочкою на правій щоці, котра з’являлася, коли дівчина посміхалася. — Приходь краще до нас у білу альтанку, тут весело!”

 — Хто там з нею? — спитав Лео у Мізинчика. — Мабуть, як завжди, мій брат?

Блазень рвучко закивав, аж забренькали  дзвіночки на його смішному ковпаку.

Потім він вдав, що обмахує себе віялом і закопилив верхню губу з виразом неабиякої зверхності.

 — І Джулія? — здогадався він. — Краща подружка Лорі?

Дзвіночки видали нову мелодію, а Мізинчик  підстрибнув на місці у вигадливому танцювальному па.

 — Ну а я навіщо їм здався? — спитав Лео не так у свого співрозмовника, як у самого себе. Однак  все одно відклав убік своє малювання та підхопився з-за столу.

 — Ну а що, час уроку вже вийшов, — сказав він, ніби виправдовуючись.  — Пан Северин, мабуть, забув про мене за своїми важливими магічними справами...

Мізинчик скорчив кумедну гримасу, певно, передражнюючи суворого учителя, але Лео того вже не бачив, тому що поспішно вийшов з бібліотеки.

***

Утім, чим ближче він підходив до альтанки, що сховалася в тіні старих крислатих лип, тим крок його уповільнювався, а серце починало битися частіше. Зрештою, перед самим входом, завитим ліанами плюща, він узагалі зупинився.

Стояв і слухав добре знайомий голосок, що долітав зсередини.

 — Тут жила дівчина, з бідної, але шляхетної родини, — розповідала Лорі. — Вона була дуже вродливою, розумною, але все ж не пара королівському синові. Так, узяли її до палацу з жалості, бо вона була бідна сирота. А королевич візьми та й закохайся в неї…

 — Ну й тупак він був! — почувся вже хлоп’ячий голос, у володареві якого Лео легко упізнав свого брата Марка. 

Лорі замовкла і Лео ясно уявив, як вона підтисла губи і злегка наморщила чоло — робила так завжди, коли її перебивали. Тому Лео завжди уважно її слухав, на відміну від непосидючого і  язикатого Марка.

 — Він закохався у цю дівчину і збирався з нею одружитися, — продовжила Лорі за хвильку, наче нічого й не сталося. — Хоча його батьки були проти такого мезальянсу. Вони ж бо хотіли, щоб їхній син взяв собі за дружину королівну із сусідньої країни. А бідна сирота… ніхто не міг за неї заступитися. Однієї ночі батько-король послав своїх слуг, щоб вони вхопили дівчину і замурували в високій вежі. Так і сталося. Дівчина померла там від голоду і спраги, і все кликала свого коханого…

 — А чому він її не порятував? — подала голос стривожена Джулія. Лео знову уявив собі як дівчина ( була вона повною протилежністю високій та станій білявці Лорі — дрібненька, смаглява, з чорними кучериками, які завжди вибивалися з зачіски і смішно куйовдилися на потилиці).

 — Тому що його відправили далеко на навчання… До того, як його… Рейдамару, от! І коли він повернувся, то не знайшов своєї коханої. Батьки сказали йому, що вона вийшла заміж і виїхала з чоловіком до його родового маєтку. Королевич дуже засмутився. Він не міг повірити, що його кохана могла так зрадити його. Вдень і вночі він думав тільки про неї, з ї ім’ям прокидався, і вставав, шепотів його замість молитви...