9. Мізинчик

Того року день народження Лео співпав із Святом Урожаю. Це було улюблене свято жителів Землі дощу. Воно зазвичай припадало на теплу суху погоду в середині осені, коли вже було зібрано та сховано в комори усі дари землі, а люди могли дозволити собі розваги та видовища. У Столиці з нагоди свята традиційно відбувалися великі ярмарки,  міські ворота відкривалися для всіх бажаючих, і простий люд з навколишніх сіл і малих містечок мав змогу хоча б одним оком поглянути на те, як живуть городяни. 

На головній площі міста та прилеглих до неї вулицях, немов гриби після дощу, виростали ятки та намети з різноманітним крамом. Власники крамничок і шинків виносили свій товар прямо на вулицю, розставляли на столах і лавах, голосно закликаючи до себе покупців.

Мандрівні акробати, маги та лялькарі  збирали навколо своїх шатрів натовпи охочих до такого роду видовищ. Діти з простолюду, немов ті мишки, пробиралися під ногами в дорослих, видивляючись, що де погано лежить. І все це гомоніло, сміялося, вигукувало, співало і плакало, молилося та проклинало…

Того дня у королівському палаці  теж було пишне свято. З усіх усюд з’їхалися представники шляхетних родин, багаті купці, науковці, чародії… Не обійшлося й без талановитих співців, оповідачів і музик, що розважали поважне товариство. Піднімали келихи як за Свято урожаю, так і за іменини старшого сина короля.

Проте самого Лео до гостей не допустили. Мати вирішила, що він надто невихований і може осоромити всю родину. Гостям сказали, що старший королевич трохи занедужав, натомість привели до зали Марка, котрий потішив усіх, вилізши на стіл та продекламувавши старовинну баладу. 

А Лео у цей час тихо сидів у своїй кімнаті з книгою на колінах, але не читав, а тільки розглядав малюнки і мріяв, як би було добре враз опинитися у казковій країні, що була там зображена. 

Його роздуми потривожив обережний стукіт у двері.

 — Заходьте, — ввічливо сказав Лео.

 — Вітаю з уродинами! — до його спальні увійшла Джуд. Вона принесла своєму вихованцеві  подарунок — турботливо вив’язаний шарф та теплі шкарпетки. — Чого це ви такий набурмосений?

Хлопчик знизав плечима. Він не хотів зізнаватися в тому, що відчуває себе страшенно самотнім у той час, коли усе місто розважається та святкує. 

 — А я маю для вас гарну новину, — Джуд загадково усміхнулася. — Її Величність Ода дозволила вам вийти на площу подивитися на виставу мандрівного театру. 

Лео відразу схопився на ноги, книга з його колін скотилася на підлогу.

 — Правда? — його очі засяяли від радості.

 — Так, звичайно, чи ж я колись вас обманювала? Одягайтеся скоріше  і зараз вирушаємо, щоб устигнути повернутися до вечері.

Лео миттю начепив свою досить скромну куртку та розношені чоботи. Дивлячись на одяг хлопчика, ніхто б навіть не подумав, що це син короля. Звісно, по вбранню було видно, що малий із заможної родини, але на вулицях Столиці не бракувало дітей, одягнутих дорожче і пишніше. 

 — Все, я готовий, — видихнув він, поправляючи волосся, яке лізло в очі. У Землі Дощу дітей не стригли коротко, та й дорослі чоловіки зазвичай носили довгу чуприну, зав’язуючи її в хвіст на потилиці. 

 — Це добре. Зараз зайдемо до Натана, аби він супроводжував нас на прогулянці.

Натаном звали старшину королівської варти, це був високий худорлявий чоловік з гачкуватим носом та уважними сірими очима. Він нагадував Лео якогось хижого птаха. Але, незважаючи на таку загрозливу зовнішність, Натан був дуже добродушним і  спокійним. Недарма Джуд накинула на нього оком. Це Лео так вирішив, дивлячись на те, як його нянька червоніє, коли бачить бравого вояка, і вмить після того відводить погляд, щоб потім раптом знову зустрітися з ним очима…

“Натан, то й Натан, — з легким зітханням подумав хлопець. — Це ще не найгірший провожатий з усіх можливих…”

Отак вони і вийшли за ворота палацу — Лео однією рукою тримався за руку Джуд, а другою — за міцну долоню Натана,  і на мить він подумав, що добре було б, якби він був зовсім не сином своїх батьків. А, до прикладу, коли б Натан із Джуд одружилися, а він, Лео, був їхнім сином. І вечорами вони отак  разом ходили б гуляти, спостерігали  з міської стіни за тим, як заходить сонце, а потім вечеряли б у якійсь корчмі і слухали заїжджого музику, що співав би про старі часи… А ввечері Джуд цілувала б його в чоло і підтикала йому ковдру, а він казав би: “На добраніч, мамо…”

 — Гей, ви що там бурмочете, королевичу? — схилився до нього охоронець.

 — Не називай мене королевичем, кажи просто —  Лео. — попросив хлопчик. Тут, у місті, він хотів бути таким, як усі, нічим не вирізнятися з-поміж інших.

 — Гаразд, Лео, що вам купити? Тістечко чи льодяник на паличці?

 — А можна і те, й інше?

 — Лео! — докірливо вигукнула Джуд. — Скромнішим треба бути!

 — Зрештою, хлопець сьогодні іменинник, має право, — посміхнувся Натан, і всі троє звернули до ятки торговця солодощами, що стояла неподалік, на виході з внутрішнього дворика високої кам’яної будівлі. Поки Натан розраховувався з продавцем, погляд Лео привернула якась колотнеча в глибині дворика — схоже, там саме  відбувалася бійка між вуличними хлопчиськами. Кілька підлітків насідали на одного хлопця, і вже дійшло до того, що його звалили на землю та били ногами, а він тільки мовчки корчився, затуляючи від ударів долонями закудлану голову.

 — Натане! — вигукнув Лео схвильовано. — Поглянь, там б’ють хлопця, треба заступитися за нього! 

 — Ніякого заступництва! — запротестувала Джуд. — То погані хлопці, жебраки і безпритульники. Вони увесь час б’ються, нічого їм від того не зробиться. А ми з Натаном маємо дбати про вашу безпеку, а не розбороняти різних волоцюг! 

Проте Натан, поглянувши на те, що діялося в підворітті, все-таки не витримав і, звелівши Джуд з Лео зачекати в крамниці, подався в бік забіяк. Втім, розбороняти йому нікого не довелося — як тільки юні розбишаки побачили високу постать чоловіка з мечем на боці, що наближалася до них, тут же кинулись хто куди. Лише той, кого вони били, залишився лежати долілиць, підібгавши під себе ноги і все ще затуляючись руками.