8. Ремі-Несподіванка

Як виявилося, наука — то було дуже непросте заняття. Поки Лео завчив літери, з нього сім потів зійшло. Але далі було ще гірше — бо довелося ті літери складати у слова. Справа просувалася надто повільно — поки назве останню літеру, то перша вже губилася з пам’яті. Не раз отримував по спині різкою від суворого пана Северина. Бо він одразу запевнив, що під час навчання не зважає, чи королівський син перед ним, чи простий школяр — усі отримують те, що заслужили.

Сині смуги від цієї різки не сходили з рук і плечей хлопчика ще тривалий час. Бо письмо  йому  також давалося тяжко. Пальці ніяк не бажали тримати перо, воно вислизало з руки, залишаючи на папері цілі сузір’я чорнильних плям. А коли вдавалося вивести рядок паличок, а згодом — і кілька літер, то вони були кривими, дивилися у різні боки, і його зошит виглядав так, неначе горобець вмочив лапи у чорнило і пострибав по паперу туди-сюди.

Пан Северин не втомлювався втовкмачувати Лео, що знання з різних наук украй необхідні майбутньому королю. Але хлопець у глибині душі з ним не погоджувався. Бо ж справді, чим йому допоможуть  в управлінні державою відомості про те, коли народився котрийсь його далекий предок і в якому віці він помер? Або знання, куди тече та чи інша річка та скільки ніг у жука-скарабея? 

От бойові мистецтва — інша річ. То штука дуже корисна і в житті необхідна.

Правда, напочатку, коли він тільки дізнався про те, що має вчитися володінню різними видами зброї, стався з ним кумедний випадок. 

Того дня пан Северин, востаннє оперезавши його різкою ( щоб надалі краще старався), звелів іти до зброярні і шукати котрогось там Ремі.

 — Я зовсім не вважаю, що ці заняття підуть вам на користь, — незадоволено пробурмотів він. — Ви і так страшенно неуважний і занадто жвавий. І я б відклав дані вправляння до того часу, як зміцніє ваш дух і укріпиться воля. Але батько ваш вважає інакше. Тому йдіть негайно до зброярні і питайте Ремі. А далі вже не моя турбота.

Він склав свої книги та письмове приладдя до шафи і зачинив її на великий мідний ключ. А потім повагом вийшов з бібліотеки.

Лео ж швиденько збіг сходами вниз і вийшов на подвір’я. Він був дуже радий нагоді погуляти тут, бо зазвичай йому веліли з палацу не виходити, а сидіти або в своїй кімнаті, або в бібліотеці чи  вітальні. Тепер же він з чистою совістю вирушив на огляд прилеглих до головного помешкання територій — адже сам пан Северин дав йому таку вказівку.

Зброярня стояла неподалік від головних воріт палацу.  Це була непримітна споруда з сірого каменю, з маленькими віконцями, схожими на бійниці, та критим червоною черепицею дахом. Поблизу входу якась жінка у сірій вовняній сукні, підперезаній шкіряним поясом, підмітала подвір’я. У її руках була мітла з довгим держаком, яка так і літала туди-сюди, здіймаючи цілі клубки пилу. 

 — Доброго дня, пані, — чемно привітався Лео. — А де мені відшукати пана Ремі?

Жінка підняла голову, сперлася на свою мітлу і зміряла його постать з ніг до голови пильним поглядом блакитнувато-сірих очей.

— А можу я поцікавитися, паничу, навіщо вам Ремі? — зухвало спитала вона. 

 — Ну, мені звелів пан Северин, — хлопчик знітився і почервонів, як це часом траплялося, коли дорослі починали з нього кепкувати. — Він сказав, що я маю навчатися у пана Ремі тим… як їх… бойовим мистецтвам…

Жінка стріпнула яскраво-рудим волоссям і посміхнулася, продемонструвавши рівні білі зуби:

 — То це ви, мабуть, і є королевич Лео?

 — Так, це моє ім’я, — з деякою гордістю відповів хлопчик.

 — Ну що ж, тоді ходімо, я вас проведу.

Вона зручніше перехопила свою мітлу за держак, узяла Лео за руку та майже бігом втягла його до зброярні.

Коли малий опинився там, то аж рота роззявив від захвату. А тут було чим замилуватися — адже на стінах були акуратно розвішані найрізноманітніші мечі, шаблі, ножі, кинджали, списи, сокири та клевці, сулиці, луки й арбалети,  і ще багато всякої всячини, назви якій Лео не міг підібрати.

 — Подобається? — задоволено спитала незнайомка.

Хлопчик кивнув.

 — А це і є пан Ремі? — він повів головою у бік здоровенного чолов’яги, що сидів на ослоні в кутку зброярні та зосереджено полірував лезо кривої південської шаблі.

Жінка голосно зареготала.

 — Ні, мій любий, це Бурмило Род.

Чоловік із шаблею повільно підняв голову, яка здавалася занадто маленькою для його гігантського тіла, та спідлоба зиркнув на супутницю Лео, аж у хлопчика злякано закалатало серце. Той погляд не провіщав нічого доброго жінці, яка посміла дражнити такого  велетня.

— Ремі, попрошу не кликати мене Бурмилом, це мені не подобається, — на диво ввічливо пробасив Род.

Лео аж рота роззявив від здивування ( уже вкотре за сьогодні). То ця руда тітка і є Ремі? Але чому пан Северин спрямував його до неї? Вирішив посміятися зі свого учня? А Лео повірив, що зможе навчатися різним премудростям воїнського мистецтва…. Від глибокого розчарування в носі у нього защипало, до очей підступили непрохані сльози.

 — Чого це ви, королевичу,  похнюпилися? — спитала його Ремі, взявшись руками в боки. — Чи, може,  не раді, що пан, котрого ви шукали, виявився пані?

 — Ні, я радий. — пробурмотів Лео. — Але я хотів навчатися… А пан Северин…

 — Що ви мекаєте, як те миршаве козеня? — Ремі без жодних церемоній штовхнула його в бік. Кулачок у неї був хоч і невеликий, але міцний, як залізо.  — Думаєте, якщо я жінка, то не зможу вас нічому навчити? Що ж, малий Лео, ви дуже й дуже помиляєтеся… Недарма мене у війську кликали Несподіванкою!

Вона повернула голову в бік Рода, котрий все так же ліниво сидів на своєму ослоні:

 — Ану, Бурмильчику, встань і підійди сюди!

 — Та відчепися, — огризнувся велетень. — Не бачиш, я зайнятий…

 — Давай, давай, не лінуйся, — підначила його нахабна Ремі. — Бо вже он салом заріс, як той кабан перед Днем народження Сонця!

 — Ну, кабана я тобі не подарую... — Род повільно піднявся зі свого місця і пішов на жінку, погрозливо вимахуючи шаблюкою, аж Лео злякано відскочив.