7. Новий наставник

Вранці Лео прокинувся від того, що над ним стояла Джуд і торсала його за плече:

 — Ваша Високосте, чому ви не в себе в кімнаті? Що це за витівки?

Лорі сіла на ліжку і злякано дивилася на няньку. 

 — Негайно повертайтеся до своїх покоїв, і більше щоб я такого не бачила! Добре, що ваша матінка сюди не увійшла! 

Він ще ніколи не пам’ятав Джуд настільки розлюченою. Вона схопила його за руку і швидко потягла геть, а вже в його кімнаті трохи заспокоїлася й подобрішала.

 — Мені було страшно, — спробував виправдатися Лео, — я побачив привида…

 — О, Вищі сили! — Джуд підвела очі до стелі. — Та жодних привидів не існує!

 — Але ж ти сама мені вчора сказала…

 — Я пожартувала, тільки і всього. Слухайте уважно — більше ніколи не заходьте в кімнату до своєї кузини!

 — Але чому? Нам не можна тепер разом гратися?

 — Можете гратися в саду чи в великій залі. А у спальню до неї зась! Це може зіпсувати їй репутацію, і вона ніколи не вийде заміж!

“Не вийде — то й добре”, — подумав Лео. Але вголос тільки спитав, що таке репутація.

 — Я потім вам розкажу, — відмахнулася Джуд. — А зараз швиденько вмивайтеся, одягайтеся і підете снідати. Не можна запізнюватися, ваші батьки вже чекають.

***

Сніданок у великій вітальні — це вже була хоч якась розвага у порівнянні з затворництвом у своїй кімнаті. Тож Лео зрадів такій можливості трохи детальніше роздивитися палац. Джуд взяла за руку його, а за другу — Лорі, котра, все ще похнюплена і засоромлена, вийшла зі своєї спальні, та повела їх униз великими сходами, застеленими червоним килимом. На стінах висіли мисливські трофеї батька Лео — оленячі та кабанячі голови з вишкіреними зубами та моторошним поглядом скляних баньок. Лорі дуже боялась їх і замружувала очі, від чого починала спотикатися, і зрештою Джуд налаяла її. Лео ж із цікавістю роззирався навколо — все йому видавалося дивним і величним — і картини в позолочених рамах, з яких на нього дивилися поважні  королі та королеви старих часів, і статуї невідомих богів та богинь, і  величезний, аж до стелі, годинник, котрий саме у той час, коли вони повз нього проходили, почав вибивати десяту годину, і його гучне бамкання полинуло коридорами палацу, викликаючи десь удалині химерне відлуння…

Аж ось Джуд відчинила високі майстерно різьблені двері та завела дітей до вітальні. Це була простора світла кімната, в центрі якої знаходився довгий стіл, накритий білою лляною скатертиною. На столі стояло безліч тарелей з найрізноманітнішими стравами, тут смачно пахло. аж рот Лео наповнився слиною.

На чільному місці розсівся король Матіас, який зовсім не звернув уваги на сина та племінницю. Він був зайнятиий тим, що зосереджено гриз індичу ніжку. Його Величність ніколи не переймався правилами світського етикету, на відміну від своєї дружини. Та сиділа поруч із ним виструнчившись, немов до спини в неї була прив’язана лінійка. На тарілці мала дрібку овочів та невеликий шматочок риби, та й ті були неторканими. Ода невдоволено глянула на Джуд, що похапцем зробила реверанс і підштовхнула дітей до вільних місць за столом.

 — Чому так довго?  — сказала, підтиснувши губи, Її Величність. — Лео, як завжди, спав на ходу? 

Хлопчик опустив очі на порожню тарілку перед ним. Хотілося їсти, але він боявся навіть поворухнутись. Добре, що Джуд, котра стояла неподалік, поклала на його тарілку потроху різних наїдків, далі зробила те саме для Лорі. Діти, намагаючись бути непомітними, як мишки, запрацювали виделками.

Але Ода не вгамовувалася. Було схоже, що встала вона не з тієї ноги, і “цапом-відбувайлом” вибрала саме старшого сина.

 — Чому ти так згорбився? — звернулася вона до Лео. — Вирівняй спину. Розстав лікті вбік, та не так, ти ж штовхаєш сусідів! Ні, це зовсім невиправний випадок! Весь у свого батечка!

 — Одо, притримай язика, — спокійно зауважив Його Величність Матіас, продовжуючи жувати великий шмат м’яса, що його без усіляких церемоній тримав у руці.

Королева почервоніла і змовкла, але відразу ж після того, як сніданок закінчився, підійшла до Лео і вхопила його за руку. Він аж зіщулився, не знаючи, чого від неї очікувати.

 — Зараз я відведу тебе до твого навчителя, — сердито мовила мати. — Все, з гульками та розвагами покінчено, пора набиратися розуму. Треба зробити з тебе людину, бо поки що ти більше схожий на якогось дикуна!

***

Заняття мали проводитися у бібліотеці. Лео ще ніколи не бачив такої кількості книг в одному місці. Тут стояв особливий, досі ним незвіданий запах — старої шкіри, пилу і ще чогось, чому навіть важко було підібрати назву. Книги були різні — нові і старі, великі й тоненькі, вони вишикувалися на полицях, лежали на столах і привертали до себе хлопцеву увагу.

Але наразі  він не міг задовольнити свою цікавість, тому що потрібно було познайомитися зі своїм вчителем — тим самим паном Северином.

Це був низенький худорлявий чоловік невизначеного віку. Малому Лео він здавався старим, та скільки йому насправді було років — ніхто не знав. Могло бути і сорок, і шістдесят.

Ода, доручивши сина турботі його наставника, тут же пішла, і вони залишилися наодинці.

 — Ну-ну, юний королевичу, — протягнув пан Северин, скептично дивлячись на хлопчика. — Ви виглядаєте досить високим та добре розвиненим для свого віку. Скільки вам років?

 — Скоро буде шість, — невпевнено відповів Лео.

 — Гаразд, а що ви вмієте? Літери знаєте? 

Лео заперечно похитав головою.

 — А рахунок?

Відповідь була та ж сама.

 — Про іноземні мови я тоді промовчу… І про мистецтва також… Чим же ви займалися увесь час?

 — Я ...гуляв, — Лео аж почав затинатися від хвилювання, так суворо дивився на нього вчитель.

 — Що ж, тепер гуляти вам точно не доведеться. Будете працювати з ранку до вечора, аби наверстати згаяний час. Ану йдіть сюди…

Він посадовив хлопця на стілець перед своїм столом, підійшов і став у нього за спиною, поклавши руки на його плечі. Лео відчув, що йому хочеться спати. Повіки стали страшенно важкими, в голові зашуміло, він великим зусиллям волі  змусив себе тримати очі розплющеними. Бо ж як засне, пан Северин, певно, буде дуже невдоволений.