6. Дівчина в білому

Трохи згодом Джуд принесла тацю з вечерею, а тоді, як Лео попоїв, розстелила постіль та звеліла йому лягати спати.

 — Я тепер усе життя сидітиму в цій кімнаті? — сумно спитав хлопчик .

 — Звичайно, ні! Просто я сьогодні дуже зайнята, треба дати лад усім цим горам речей. А вже завтра ми підемо  гуляти в сад. А може,  ваша матінка навіть дозволить нам із вами  узяти карету та подивитися місто.

— Було б добре, — пробурмотів Лео, щільніше закутуючись у пухову ковдру. У кімнаті було прохолодно, і Джуд розпалила вогонь у каміні. А потім побажала йому на добраніч, погладила по голові і вийшла зі спальні, а хлопчик залишився сам.

Якийсь час він лежав, стривожено дослухаючись до звуків, котрі лунали в палаці. Десь звучала приглушена музика; коридором протупотіли чиїсь кроки; потріскували дрова в каміні; шумів за вікном  старий клен; за скринею шкреблася  нахабна миша…

Поступово його повіки ставали все важчими, по тілу розлилося приємне тепло. На одну мить Лео привиділося, що він лежить на своїй улюбленій лісовій галявині, над ним шумлять крони вікових дубів, навколо смачно пахне стиглими суницями, а в кущах щебечуть зяблики.

Він посміхнувся, повернувся на бік, поклав руки, складені човником, під щоку… 

А потім враз розплющив очі — і побачив, що на нього дивиться якась дивна дівчина. Звідки вона тут узялася? Хлопчик не бачив, щоб до спальні хтось заходив.  Може, він задрімав і не чув, як відчинилися двері?

Дівчина тихо стояла, приклавши вказівний палець до блідих уст. Сама була тоненька, висока, у світлій  сукні і вінку на голові з білих лілей. Нагадувала наречену. У її великих темно-сірих очах, здавалося, відбивався вогонь, що горів у каміні — вони сяяли безліччю золотавих іскор на прозорому, білому обличчі.

— Ви шукаєте Джуд? — спитав Лео. — Вона вже пішла.

Дівчина заперечно похитала головою, і слідом за цим рухом гладенькою хвилею піднялося і знову розгорнулося по плечах блискуче русяве волосся.

— Я прийшла до тебе, — відповіла незнайомка. — Ти ж старший син короля?

 — Так, — хлопчик сів на постелі, спорудивши з ковдри щось на зразок куреня. — Мене звуть Лео, а вас?

— Антонія, — відповіла дівчина. Вона підійшла і присіла на край його ліжка.

 — А ви тут живете, у палаці?  — поцікавився Лео.

Дівчина мовчки кивнула. Її сяючі очі наблизилися майже впритул до його обличчя, ще мить — і вона м'якими пальчиками підняла його підборіддя і уважно зазирнула в широко розплющені оченята малого.

 Той відчув, що його немовби обдало хвилею холоду, як буває, коли взимку у морозний день вибігаєш з теплого приміщення надвір.

 — Чому ти тремтиш? — лагідно спитала його Антонія. — Може, боїшся мене?

— Ні, — Лео захитав заперечно головою. — Просто я чогось змерз.

 — Тут буває холодно, — погодилася дівчина. — Особливо унизу, в підземеллі. Там темно і страшно. І дуже холодно.

— А ви там були? — зацікавився Лео. — Бачили привида?

— Ні, не бачила, — вона роззирнулася вусебіч, неначе чекала, що звідкілясь вигулькне той самий таємничий привид. 

— А чому ви ходили в підвал? — продовжував допитуватися Лео.

 — Бо я там живу, — знизала плечима Антонія.

— А що, в палаці не вистачає кімнат для всіх? Він же такий величезний! 

— Колись я жила нагорі, — почала розповідати дівчина, задумливо перебираючи пальцями мереживо на рукавах своєї сукні. — Мій тато працював старшим конюхом. Я також дуже любила коней. Тут стояв старий дерев'яний будинок, а тодішній  король звелів спорудити на його місці кам'яний палац. Його Величність прикликав майстрів із Землі скель, а були серед них троє людей і двоє магів. І от один із цих магів, старий, з довгою сивою бородою, сказав, що треба взяти молоду незайману дівчину і замурувати в підземеллі нового палацу. Тоді її душа стане душею цієї споруди і захищатиме палац від злих сил…

Лео мовчки дивився на неї. Ця страшна історія йому не подобалася. Навіщо замуровувати дівчину в підземеллі? Їй же там буде нудно...

— Ну от…— вона розвела руками, довгі рукави зашурхотіли, наче крила птаха, що готувався до польоту. — Усі молоді дівчата були змушені тягти жеребок, щоб доля сама вибрала ту, якій судилося стати Душею замку. І така честь випала мені. Так сказав пан маг моєму батькові: "Вашій Антонії випала велика честь…" А тато заплакав і вхопився за мене так міцно, що четверо чоловіків розтискали його руки, аби забрати…

Лео схлипнув:

— Не треба, не розповідайте мені цю страшну казку! Я не хочу!

— Я теж так казала, — зітхнула дівчина. — Але мене ніхто не послухав. Кого цікавить якась бідна донька конюха, коли мова йде про загальний добробут?

— Я скажу своєму татові-королю і він накаже випустити вас, — Лео придумав, як вирішити ситуацію, і відразу трохи повеселішав. 

— Не переймайся цим, — прошепотіла дівчина. Вона погладила його по голові. — Ти добрий, щирий хлопчик. Я не зроблю тобі нічого лихого. Але на тебе чекає та ж сама доля, що спіткала й мене…

У Лео аж похололо всередині. Що? Його замурують у підземеллі, як цю бідолашну дівчину? Ні, він не хоче!

 — Твої рідні пошлють тебе на смерть, — продовжувала дівчина, дивлячись прямо йому у вічі. — Пожертвують тобою, як розмінною монетою, бо у їхній грі будуть занадто високі ставки…

Лео мало що зрозумів із її слів. Уявив, як мама бере його за руку і, відвівши до підвалу, зачиняє там. Немов наяву, почув її суворий та вимогливий голос:

— Ти нечемний хлопчик, краще сиди тут, бо я не бажаю тебе більше бачити!

Він закрутив головою, аж пасма чорного волосся впали на очі. Сидів мовчки  у своєму гніздечку з ковдри, як те налякане пташеня.

— Але ти дивом залишишся живим, — продовжувала свою дивну мову Антонія. — Повернешся з того світу, як янгол помсти для всіх, хто вів подвійну гру. І зрештою здобудеш те, що належить тобі за правом…

Вогонь у каміні згасав, у кімнаті стало майже темно. Білий силует схилився ще ближче до нього, довге волосся зазміїлося навколо його обличчя, затуляючи собою увесь світ.