5. У місті

Одного прохолодного осіннього дня усе було готове до переїзду. З самого ранку в Лісовому притулку всі бігали, метушилися, пакували різний домашній скарб у великі криті вози,  про щось згадували і тут же забували. щось губили, когось гукали… Гавкали собаки, плакали діти, одним словом, такого рейваху Лео за своє невеличке життя ще не бачив. Та він, якщо чесно, нічого більше й не бачив. окрім їхнього старого палацу та лісу навкруги нього . Тому хлопчик у глибині душі навіть не вірив, що десь цей ліс закінчується і існує велике місто.

Його Величність Матіас був незадоволений, бо любив спокій і комфорт. Він би охоче дременув від цієї колотнечі десь подалі, але вірна дружина увесь час крутилася поруч, розповідаючи, як їй вдалося привести новий палац до належного стану. Король розсіяно кивав головою, кривлячись, ніби йому болів зуб.

Джуд привела малого Марка та всадовила до карети, а той капризував і хотів їхати верхи, як його батько. Марта пакувала до карети численні згортки з провізією, хоча їхати потрібно було лише кілька годин. Покоївки бігали туди-сюди з черговими клунками та коробками і не знали, куди їх приткнути...

Лео ж сидів на великому камені біля конов’язі і споглядав усю цю метушню. До нього підійшла Лорі в обнімку зі своєю лялькою — теж білявою і блакитноокою, в такій же, як у її господині, рожевій сукенці.  Обличчя дівчинки було заплакане. Вчора її мати від’їхала до свого замку, залишивши доньку під опікою родичів. І хоча Лорі не була надто сором’язливою та  ніжною, вона все одно почувалася самотньо, особливо ж зараз, коли ніхто не звертав на неї уваги.

 — Я немов бідна Попелюшка, — сказала вона, звертаючись до Лео.  — Мені звеліли самій пакувати свої сукенки, уявляєш? Якби мама не поїхала, вона б заступилася за мене.

— Я можу заступитися за тебе, — охоче запропонував Лео.

Дівчинка пхикнула:

 — Тебе все одно ніхто не слухатиме, ти ще малий.

 — Але ж я колись виросту і буду королем! 

 — Твоя мама вчора говорила з моєю мамою і сказала, що королем буде Марк, — Лорі забула про свою образу, їй було цікаво подивитися, що на це відповість кузен. 

Проте Лео тільки знизав плечима.

 — Кажуть, Столиця дуже гарна, — швидко перевела розмову на інше Лорі. — Там багато високих будинків, різних крамниць, де продаються іграшки і солодощі. А ще щороку на головній площі міста відбуваються ярмарки, приїздить багато торгівців з усіх усюд, і навіть виступають мандрівні  артисти! 

 — Я б хотів те все побачити, — захоплено мовив Лео. 

Цієї миті Джуд узяла їх обох за руки та завела до карети. Всівшись на м’яких подушках, Лео притулився щокою до вікна і встиг побачити, як коні рушають з місця і  залишається позаду закутаний в туманний серпанок. оточений стіною сосен його рідний дім. Він подумав про вовка, якого так і не встиг побачити вдруге. Шкода було полишати улюблені галявини, де тільки йому були відомі місця зі смачними ягодами. Як він тепер без пташиних голосів, без шуму вітру в кронах дерев, без аромату квітучої шипшини та бузини? 

Ліс простягав свої руки-гілки до їхньої карети, торкався даху, обвівав розпашіле обличчя хлопчика у прочиненому вікні своєю духмяною прохолодою. Неначе не хотів відпускати, не бажав прощатися…

Та незабаром дерева стали рідшати, час від часу через них виднілися зелені луки, які потім перейшли у скошені поля. Дорога петляла поміж пологими пагорбами, на яких виднілися маленькі, немов лялькові, будиночки. Поселяни, що пасли корів або йшли з лісу з кошиками грибів та в’язками дров, забачивши пишний кортеж, зупинялися й низько кланялися.

А незабаром хатин ставало все більше, а дерев усе менше, і карета в'їхала в передмістя. Це було красиве невелике містечко зі старовинним храмом на площі,  яка з усіх боків була обсаджена віковими липами. З усіх боків, куди не глянь, кружляли голуби, храмові стіни обвивали  стебла виткої троянди, всипані яскраво-червоними, неначе кров, квітами.

А потім карета звернула на широку вулицю, вимощену бруківкою, та вибралася до міських воріт. На відміну від Підзамчого ( так звалося містечко поряд зі Столицею), за цю браму пускали далеко не всіх.  Тільки місцевих жителів або ж поважних гостей. Простому люду з навколишніх сіл шлях сюди був заказаний. Лише кілька разів на рік, у ярмаркові та святкові  дні, ворота відчинялися, і в'їхати до міста могли усі бажаючі. У всі інші дні долю подорожніх вирішувала міська варта — тільки вона приймала рішення, впускати ту чи іншу людину до Столиці, або ж заборонити їй в'їзд…

Правда, королівського кортежу це правило не стосувалося. Забачивши вишукану карету із гербом на дверцятах у вигляді двох перехрещених мечів та корони угорі над ними, сторожа миттю відчинила ворота та вишикувалася за стійкою "струнко", вітаючи свого володаря та його родину.

І от вони вже їдуть чистими і ошатними вулицями міста. Тут панував ідеальний порядок — Лео здалося, що навіть бруківку хтось підмітав і бризкав водою, не кажучи вже про квіти і кущі.

Будинки були різного кольору — певно, вибір відтінку залежав від фантазії домовласника. 

 В  одних осель стіни були рожевими. В других  — зеленими. В третіх — золотавими. Дахи, вкриті червоною черепицею, прикрашали вигадливі флюгери. По стінах плелися дикий виноград і плющ, а за будинками у високих арках ховалися затишні задні дворики. 

Карета повільно їхала вулицею, а городяни, так само, як і жителі сіл, зупинялися на узбіччі, жінки присідали у реверансі, а чоловіки знімали капелюхи і кланялися. Люди на вулицях усі, як один, були гарно вбрані, взагалі все навколо дихало достатком і благополуччям.

Кажуть, жебраків і безхатьків міська варта миттю викидала за ворота Столиці, щоб вони своїм непривабливим зовнішнім виглядом не псували загальну картину. І справді, протягом усієї поїздки Лео не побачив жодної людини, яка б видалася йому неохайною чи брудною.

А зовсім скоро їхній кортеж під'їхав до важкої кованої огорожі, перед ним двоє слуг відчинили красиві візерунчасті ворота, і погляду хлопчика відкрився розкішний парк. Дерева тут були підстрижені за останньою модою — у вигляді різних незвичайних тварин та персонажів казок. Всюди буяли розкішні осінні квіти, яблуні та груші гнулися під тягарем стиглих плодів. У красивих озерцях, обкладених каменем, плавали білі та чорні лебеді.