4. Хлопчик і вовк

Той ранньоосінній день запам’ятався йому на все життя. Небо, як це часом бувало в їхніх краях наприкінці літа, дещо розпогодилося, і лише легка пелена блідо-сивих хмар стелилася над верховіттям дерев. Крізь неї сіялося розсіяне, мерехтливе світло. Здавалося, от-от  — і хмари розірвуться, немов тоненька марля, випустивши назовні дивовижне, ніколи не бачене малим Лео Сонце. 

Ліс ще не почав вбиратися у золоті барви, тільки-де-не-де в кронах дерев з’являлися перші руді латочки. А під ногами стелився ясно-зелений килим трави та хилилися гілки ожини зі стиглими, аж чорними, ягодами. Він на ходу зривав їх і кидав до рота. 

Раптом  назустріч хлопцеві вилетіла сорока, заскрекотіла сполошено, забила крильми — і зникла в гущавині лісу. Він не встиг навіть провести її очима, як побачив, що хтось дивиться на нього самого.

Спершу Лео здалося, що то великий мисливський пес вийшов на галявину — такий, з якими полюбляв полювати на кабанів чи лисів його батько-король.  Але потім малий із завмиранням серця збагнув — це не собака. За ним пильним, незмигним поглядом стежив вовк. Це, скоріше за все, була молода тварина, не надто велика, котра ще не мала досвіду полювання на таку дивну дичину. А може, взагалі, цьому вовку-підлітку поки що не траплялися на шляху двоногі істоти без шерсті, і він просто не знав, як реагувати на таку прояву.

Якусь мить вони стояли один проти одного і не рухалися. Потім вовк настовбурчив шерсть на загривку і показав ікла — мовляв, не підходь, бо буде непереливки. 

Лео зробив крок назад, не повертаючись до звіра спиною. Про це правило він знав, бо часто грався з собаками, і псарі розповідали йому про їхні звички і повадки. А. зрештою, чим вовк відрізняється від пса? Майже такий самий, як Вовкулака, котрого Лео зміг приручити. Може, і з цим хижаком вдасться порозумітися?

Йому дуже кортіло кинутися навтьоки, та малий розумів — у такому випадку в вовка спрацює мисливський інстинкт, він наздожене його та загризе. Тому Лео продовжував дивитися на звіра, ніби гіпнотизуючи його.

 — Хороший вовчик, хороший… — він знову відступив назад, перечепився об пеньок, який так невчасно потрапив під ноги.  і мало не впав. — Я твій друг, не буду тебе кривдити… Тільки ти не кусайся. добре?

Вовк  знову наїжачився і загарчав. Але не нападав, і то добре.

 — Хочеш їсти? — Лео згадав, що в кишені його куртки лежав шматок пирога, який він поцупив із кухні, коли збирався у свою вилазку до лісу. Він обережно дістав його, розгорнув сірий провощений папір і кинув у бік тварини. Вовк від несподіванки позадкував, підтиснувши хвоста — ну чисто-тобі, як собака, коли в неї жбурляють грудкою.

Лео посмілішав.

 — Бери, їж! — він вказав пальцем на місце, де впав пиріг. — Ну, ти що, не бачиш? Він смачний , із м’ясом, Марта пекла…

Вовк настовбурчив вуха, покрутив писком, принюхуючись, звідки ж так смачно пахло. Тоді підступив до того краю галявини, де в траві лежала лакомина, і одним махом проковтнув пиріг. Поглянув на хлопчика, як тому здалося, запитально — чи немає ще?

Лео обережно розвів руками:

 — Це все, що в мене було, — сказав він. — Але, якщо хочеш, я завтра принесу ще…

Вовк знову загарчав, але, здавалося, вже не сердито. Потім повернувся і зник між кущами дикого терну. Лише  раз  промайнула між зелені його сріблясто-сіра шуба — і знову в лісі запанувала тиша. 

Лео, не роздумуючи, хутко помчав додому. На сьогодні пригод йому вистачило з головою.

***

Та, як виявилося, на цьому несподіванки  дивного дня ще не закінчилися. Коли Лео переступив поріг палацу, його тут же спіймала за рукав молоденька служниця Ірена.

 — О, Ваша Високосте, де ви були? Приїхала Її Королівська Величність і хоче вас бачити…

Ірена недавно служила в палаці і всі ці титули вимовляла з придиханням, неначе сама не вірила, що їй пощастило так близько спілкуватися з королівською родиною.

 — Я гуляв, — промимрив Лео і хотів уже ретируватися до своєї кімнати, коли в нього за спиною пролунав знайомий рішучий голос:

 — Лео, ну скільки можна десь тинятися! Вищі сили, який же ти брудний! Ірено, швидко вмий його і переодягни, а потім приведи до мого кабінету!

Ода, що не бачила сина півтори місяці, навіть не спромоглася його обійняти. Повернулася, шелестячи пишною спідницею, та. обдавши хлопчика хвилею солодких парфумів,  пішла угору сходами. А Ірена повела його до ванни і довго терла милом руки, перемащені ожиною, приказуючи, що тепер Її Величність  дуже, дуже гніватиметься…

Лео слухняно терпів усю цю наругу, а подумки він все ще був там — у зачарованому лісі, розмовляв із дивним звіром, котрому сподобався Мартин пиріг із м’ясом. Треба завтра понести йому ще, можливо, вони подружаться?

***

Поринувши у такі роздуми, він переступив поріг покоїв королеви  і опинився в жіночому царстві. Його матір оточували її фрейліни, неподалік метушилися покоївки, складаючи речі; всюди був гармидер і  той особливий, “дорожній” запах, який панує, коли дістаються з комірчин запилені скрині та торби для пакування різного домашнього скарбу.

Поруч із Одою у м’якому кріслі, оббитому зеленим оксамитом, сиділа його тітонька Грета, що поглянула на причепуреного племінника геть несхвально.

 — Не слухався, — резюмувала вона, як завжди, висловлюючи свої думки короткими, чіткими реченнями. — Втікав із дому, грубив дорослим, постійно бруднив свій одяг… На жаль, це дуже нечемний хлопчик…

 — Нічого, — холодним поглядом мати зміряла старшого сина з ніг до голови, аж той здригнувся і опустив голову, роздивляючись носки своїх черевиків. — Тепер усе буде інакше, запевняю тебе, люба. У Столиці він буде під наглядом кращих вчителів та гувернерів. Ми зробимо з нього більш-менш пристойну людину, наскільки це можливо…

Вона скептично похитала головою, показуючи цим, що вельми сумнівається в успіхові даної справи, але що ж робити…

 — Чи можу я тебе про щось попрохати, люба Одо? — солодким, як мед, голоском спитала тітка Грета.