3. Давня казка

Найбільше Лео любив той час після смеркання, коли на кухні, де вечеряли слуги, горів яскравий вогонь у коминку, пахло смаженею та грибною юшкою, а дівчата-служниці, підсміюючись, садовили малого за стіл та пригощали хрумким печивом.

Кілька разів він пробував привести з собою Лорі — адже їй теж мало бути цікаво послухати казки старої Марти та пісні лірника Лея. Проте дівчинці тут не подобалося — вона морщила гарненький носик і шепотіла йому на вухо:

 — Фе, від цієї челяді так кепсько пахне…

А Лео навіть запах не завжди свіжого одягу, тютюнового диму та коней, що долітав від стайничих, які зібралися за великим столом та грали в карти, здавався дуже приємним.

А від куховарки Марти так узагалі пахло чудово — свіжовипеченим хлібом, м'ятою, трішки чорним перцем та розмарином…

Вона, наготувавши повні  казани їжі та втомившись за день, все одно не бажала навіть хвилини провести, байдикуючи. Тому після вечері, коли палацові слуги  розважалися та відпочивали, старенька сідала в кріслі біля коминка і брала до рук плетиво. Мірно  постукували дерев’яні спиці, гойдались різноколірні нитки, то сплітаючись докупи, то розбігаючися в різні боки — і так само заворожуюче снувалися Мартині слова. 

 — Марто, розкажи  казку, — просив Лео, вмостившись клубочком у сусідньому кріслі на подушці, що затишно пахла луговими травами. 

 — Ая, скільки я вам тих казок переказала… Ще не набридло?

 — Ні, аніскілечки! — запевняв він. 

Марта підіймала голову, запнуту білим очіпком і лукаво поглядала на нього. Незважаючи на свій вік, мала зір гострий та погляд пильний, і іноді хлопцю здавалося, що з-під образу старої жінки на нього дивиться проворна лукава дівчина. Мабуть, такою вона була в молодості, ця Марта.

 — Що ж вам розказати, королевичу?

 — А чому люди старіють? — раптом вирвалося в Лео. — Чому ніколи не залишаються молодими і гарними?

 — Бо інакше б їх забагато розплодилося на землі, — замислено мовила Марта.  — Колись уже таке було, кажуть старі люди….

 — Що було? — Лео  нетерпляче завовтузився на кріслі. — Люди були завжди молоді?

 — Та ні, не було такого, — Марта підкинула дров у вогонь, помішала кочергою, і полум’я весело затанцювало, кидаючи яскраві відблиски на потемнілу від часу кам’яну кладку стін. — Люди старіли завжди, просто в давнину було таке, що до влади прийшли чарівники. І вони зробили силу-силенну всіляких див. Могли лікувати різні хвороби, так що люди майже не помирали, хіба від глибокої старості. Будували високі будинки…

 — Такі, як наш палац?

 — Вищі, далебі, — Марта підняла руку і вказала кудись на сволоки під стелею. — Ото як десять наших палаців поставити один на один, то вийде один такий будинок.

Лео аж рота роззявив від подиву. 

 — І як же воно — жити в такому будинку?  Мабуть, як поглянеш із вікна — то можна  й до хмари рукою торкнутися?

 — Звісно, можна, — кивнула поважно Марта. — А ще були тоді такі чарівні птахи, на яких люди могли понад хмарами літати — аж до зір…

 — Та ні, — не повірив Лео. — Скажи, Марто, це ти все вигадала, про птахів?

 — Були-були, — запевнила його  стара. — Мій прадід сам бачив такого старого чоловіка, що коли він був дитиною, то літав на такому птахові. От ти сів зранку у нас, в Землі дощу, а увечері вже птах приніс тебе до Землі скель, чи до Землі снігів. Чи до самої Землі пісків….

 — Ой, Марто, а правда. що в тій Землі пісків можна побачити Сонце?

  — Кажуть мандрівці, що так…

 — А яке воно?

 — Дуже гаряче і  невмолиме, випалює все живе навколо, як подивитися прямо на нього — то можна осліпнути, — погрозливо сказала Марта. — Дайте-но мені оті ножиці.

Лео слухняно подав, а сам усе горів бажанням дізнатися побільше про ті  таємничі минулі часи.

 — А конюх Михей казав, що колись давно Сонце можна було і в нас на небі побачити…

 — Ну він точно його не видів, хіба, може, як добре заллє очі сивухою, то йому  й Сонце ввижається, — пробурчала Марта.  — А з нині живих тут, у нас, ніхто Сонця не міг бачити. Бо згасло воно ще в давні, незапам’ятні часи…

 — Коли, тоді як птахи над хмарами людей возили? — підказав нетерплячий Лео.

 — Так, я не пам’ятаю, може, ті птахи його склювали? Щось таке крутиться в голові… Чи кинули щось на землю?

 — То, мабуть, чарівники забрали Сонце, — припустив Лео. 

 — Ну так,  і от сталося те, що на небі засвітилося ще одне Сонце, яскравіше, аніж було старе. І вмить згоріла третина землі, і все, що було на ній...

Немов вторячи її словам, вогонь у коминку різко спалахнув, із тріском викидаючи вгору зграю іскор.

 — А далі? Що було далі?

У цю мить до кухні увійшла Джуд, котра шукала свого малого вихованця. 

 — От ви де, а я вже весь палац обійшла, — вдарила вона руками об поли. — Ходімо вже, спати пора. Негоже вам тут, серед слуг ошиватися…

 — Ще хвилиночку, Джуд, ну будь ласочка, — заблагав Лео. — Хай Марта мені докаже свою оповідку…

 — А що тут розказувати, — Марта почала збирати своє в’язання. — Нове Сонце погоріло мить, і тут же згасло, а за ним зникло з неба і старе. І запанувала темрява. Вогні згасли, прийшла ніч…

 — А що робили люди? — не вгавав Лео.

 — Спали, звісно, що ще робити вночі? — втрутилася Джуд. — Ходімте вже.

 — Люди поховалися під землю, немов ті кроти, бо на землі не можна було жити. — таємничим голосом сказала Марта. — Всі, хто не встиг заритися в землю, вигибли до ноги. От і казці кінець, королевичу. 

 — А далі? Це ще не кінець, я знаю…

 — Кінець тому світу і тій казці. Далі був світ інший, і казка також інакша, — відрізала Марта. — Все, я теж іду спати, втомилася з вами.

І почовгала до своєї комірчини під сходами, несучи поперед себе кошик із плетивом — урочисто,  немов таємний дар старим божествам...