2. Кузина Лорі

Проте переїзд затягувався, адже потрібно було ще так багато зробити для вдосконалення нового палацу, аби не соромно було потім  у ньому мешкати — так говорила Її Величність Ода. І, поскільки її чоловік особливого ентузіазму  у впорядкуванні нового житла не проявляв, вона взяла справу щодо облаштування побуту королівської родини в свої тендітні руки.

Для цього полишила дітей на няньок та вихователів і з великою радістю перебралася до столиці, де під приводом нагляду за роботами, котрі велися майстрами-будівельниками, поринула у насичене світське життя.

Проте щоб її родина не залишилася без нагляду, з провінції була терміново запрошена рідна сестра королеви — Грета. Вона була дуже набожною молодою вдовою ( подейкують, саме своїм занудством і святенництвом довела власного чоловіка до безпробудного пияцтва, від якого той згодом і помер). Грета мала двох дітей, з досить значною різницею у віці — старшому синові було чотирнадцять, і він залишився за її відсутності хазяйнувати в батьківському замку.

А молодша донька, Лорелея, приїхала з нею до Лісового притулку ( як називали старий королівський маєток).

Коли Лео уперше  побачив свою кузину, він був дуже здивований. Перед ним постала дівчинка неймовірної краси — довге, до пояса, золотаво-русе волосся, що не потребувало жодних щипців для завивки, бо було від природи пишним і хвилястим;  великі очі дивовижного зеленуватого кольору; маленькі, немов у вишуканої фарфорової ляльки, ручки і ніжки… Все у цій дитині було досконалим, немов її створив якийсь талановитий митець, а не народили цілком звичайні і нічим не примітні батьки.

Кузина була старшою від нього на рік, а отже, вищою на цілу голову. Можливо, колись, така різниця буде непомітною, але коли тобі п'ять, а твоїй симпатії — шість, це, погодьтеся, досить неприємний факт.

— Привіт! — ніжно усміхнулася вона при першому знайомстві, відразу помітивши його захоплення і відверто втішаючись з того. — Це ти Лео? Спадкоємець престолу? 

Він незграбно переступив з ноги на ногу і кивнув головою.

 — Я трохи іншим тебе уявляла, — зморщила носик дівчинка. — Ну гаразд. Можеш кликати мене Лорі.

Він ходив за нею, як тінь, просто милуючись її красою — так само, як полюбляв дивитися на захід сонця чи політ білої чайки над озером. А дівчинку, яка вже в юному віці була кокетливою й грайливою, таке мовчазне обожнювання забавляло. Її улюбленим заняттям було придумувати для свого маленького кавалера якісь складні випробування.

Наприклад, поцупити для неї жменю цукерок із коробки, що стояла високо на шафі, і дістатися туди можна було, лише поставивши один на один два важких дерев'яних стільці. Або ж знайти у лісі гніздо дрозда і принести маленькі яєчка з красивими зеленуватими цяточками, з яких Лорі вирішила зробити намисто. Чи відв'язати й випустити на задній двір найлютішого пса Вурдалаку, до котрого й дорослі боялися підходити. 

Але Лео мав природній дар — тварини йому довіряли. А може, він сам їх розумів і відчував їхні думки та бажання. Тому що відв'язати величезного собацюру і випустити в людному подвір'ї, спричинивши цим неабиякий  галас і паніку, для нього було нескладно. А от розорити пташине гніздо, коли пара дроздів пурхали над ним і розпачливо кричали — стало неабияким випробуванням. Хлопець навіть не витримав і заплакав при цьому. Але все одно забрав крихітні яєчка і, загорнувши у свій плащ, приніс Лорелеї. Та тільки вдячно кивнула, тут же зосередивши свою увагу на чомусь іншому. А птахи ще довго переслідували його у снах — і він прокидався з криком, затуляючи обличчя руками, бо страшився, що у знак помсти дрозди виклюють йому очі.

Лорі любила його молодшого брата. Марк був надзвичайно збитошним і вередливим створінням, проте рано дізнався про силу своєї привабливості і, як умів, користався цією перевагою.

У своїх три з половиною роки він уже вмів, прохаючи про що-небудь, так ніжно посміхнутися, що навіть кам'яне серце не могло витримати. 

"Моя люба тітонька Гретонька" — так називав він сестру матері, і сувора тітонька вмить танула та прощала Маркові розбиту чашку чи порвані штанці. А Лео так не вмів, тому за пустощі молодшого брата часом доводилося розплачуватися старшому.

 — Це, мабуть, ти його підговорив залізти на дерево? — розпікала тітка старшого племінника, коли Марк, намагаючись видряпатися на старий клен, упав і розсік собі брову.

Лео на час тієї пригоди зовсім не було поруч, він, як завжди, тинявся лісом, і про те, що сталося в палацовому саду, дізнався лише згодом, коли побачив братика з перев'язаною головою, що, немов поранений воїн, сидів на колінах у тітки і смоктав великого льодяника на паличці.

Лео збирався сказати щось у своє виправдання, але поки підбирав потрібні слова, втрутилася Лорі і швидко затараторила:

 — Так, матінко, я сама чула, як Лео дражнив бідного Марка, кажучи, що той нізащо не зможе вилізти на вершечок! Добре йому, він сам, немов білка, дряпається в лісі по деревах, але ж Марк ще малий, негоже так чинити з ним!

І вона підходила до Марка, обіймала його та цілувала в щічку, солодку від розмащеного цукрового сиропу.

А Лео покарали, замкнувши в кімнаті і заборонили ходити до лісу. Правда, він все одно утік — вибрався через вікно і повернувся аж пізно ввечері, брудний і мокрий, бо провалився в болото, звідки його визволили дроворуби.

І таких пригод траплялося ще чимало. Тітка Грета хапалася за голову і казала, що Лео слід відправити до закритого пансіону, бо він невиправний і рано чи пізно скоїть якийсь злочин.

А Лорі продовжувала кепкувати та під'юджувати кузена до нових "подвигів".

Якщо котрийсь із них був настільки небезпечним, що інстинкт самозбереження змушував хлопчика сумніватися, вона могла сказати : "Якщо ти зробиш це — я тебе поцілую" — і все, Лео втрачав голову.

 Правда, коли завдання було виконане, вона так жодного разу його й не поцілувала.

Якось він наважився нагадати Лорі про її обіцянку. Вона широко розплющила очі, розтулила ніжно-рожеві вуста з таким виглядом, неначе він своїми словами  страшенно вразив її.