1. Нелюбе дитя

Їхній старий палац стояв у лісі. На березі великого озера, над яким зранку висіли клапті туману, а вдень у ньому плескалася величезна риба-сом, яка могла затягнути під воду навіть чаплю. І маленького хлопчика, без сумнівів, теж могла подужати. Тому він і не підходив до води занадто близько.

Хлопчик любив годинами непорушно сидіти на галявині і дивитися вгору — на могутні крони старих дубів, що змикалися над його головою, неначе купол загадкового храму. Часом, заспокоєні його мовчазним очікуванням, з гущавини виходили заєць чи олень і так само уважно дивилися на нього, розмірковуючи, що це за проява і чи варто її стерегтися. Але, раптом почувши неподалік голос хлопчикової няньки Джуд, звірина нашорошувала вуха та стрілою мчала вглиб лісу, а малий невдоволено зітхав.

От уже та кирпата насмішниця Джуд, іноді вона здавалася йому надто  набридливою. Особливо в ті миті, коли її веселий голос раптом затихав, і жінка пригортала хлопчика до своїх грудей та сторожко вдихала запах його волосся.

Хлопчик терпів її ніжності, бо знав — у той же день, коли він з'явився на світ, у Джуд також народився синок, але той малюк не прожив і дня, помер, і вбитій горем молодій жінці доручили важливу місію — годувати груддю королівського сина. Згодом вона так і залишилася при палаці, багато в чому замінивши хлопчику матір. Джуд навчала його говорити, з нею за руку він зробив свої перші кроки, згодом саме нянька розповідала йому на ніч казки і підтикала ковдру, аби малому було тепло і затишно.

Він любив її, хоч і не завжди признавався собі в цьому. А от рідна матір, королева Ода… Хлопчик сам не розумів, що відчуває до цієї вродливої білявої жінки з трохи хижим профілем. Іноді він її боявся. Часом відчайдушно мріяв, аби мати обняла й пригорнула його до себе, так, як це робила Джуд. А іноді йому здавалося, що він ненавидить свою матір. Як і вона його.

Колись, непомітно увійшовши до комірчини позаду кухні і зачаївшись там, хлопчик підслухав розмову двох старих служниць, що чистили овочі на юшку. Одна з них неквапом розповідала, що коли королева ходила вагітною первістком, їй наснився страшний сон.  Буцімто з'явилася Оді уві сні її покійна бабця і прорекла, що це дитя, котре молода жінка носить під серцем, стане причиною її смерті.

Прокинувшись у холодному поті,  королева тут же покликала до себе всіх відомих чародіїв, знахарок та віщунок, аби пояснили значення цього нічного видіння. Вона тремтіла від страху і ні про що інше, аніж про власну скору кончину ( адже до народження дитини лишалися лічені дні) не могла  говорити.

Чаклуни та ворожки в один голос запевняли королеву, що все те — лише нічне жахіття, котре не має під собою жодних підстав. І лише одна відьма, стара, зі зморщеним, темним, як сушена груша, обличчям, сказала : "Ця дитина не вб'є вас, ясна пані, при своєму народженні, можете не хвилюватися. Та все ж вона принесе вам нещастя у майбутньому."

Ода, почувши це, трохи заспокоїлася. Зрештою, коли там ще буде те майбутнє. Можливо, вдасться пожертвувати служителям вищих сил чимало грошей, і вони домовляються з богами, аби переписати долю її сина. Так часто робилося в храмах Землі дощу. 

Але коли прийшов час пологів, вони були дуже важкими. Бідолашна Ода мучилася дві доби, і перш ніж їй показали новонародженого сина, сама мало не пішла у засвіти. 

Немовля здалося їй неймовірно потворним. Мало червоне зморщене, як у тієї відьми, личко, довге темне волоссячко і надто вже дорослий, уважний погляд блакитних очей. Дивився на неї, як їй здалося, з докором і нібито звинувачував у чомусь. Вона очікувала побачити миле пухке янгеля, якими діточок зображують на картинах та в книгах. А це був якийсь малий диявол.

— Заберіть його, — кинула, відвернувши обличчя до стіни. — І знайдіть няньку, хай погодує… оце.

Далі її ставлення до сина не змінилося. Дуже довго мати називала його "воно" і  не спішила підбирати ім'я, наче сподіваючись, що з часом ця проблема десь зникне і залишить її у спокої.

Лише перед самими хрестинами, на котрі були скликані найвельможніші і найвпливовіші жителі королівства та гості з сусідніх земель, її чоловік, король Матіас, наполіг на тому, що спадкоємця треба якось назвати, і сам запропонував ім'я — Леон. Ода байдуже кивнула головою. Їй було все одно. Ця дитина не подобалася їй і не викликала жодних материнських почуттів. Тож яка різниця, як зватимуть нелюбого сина?

Вже згодом, через півтора року, коли з'явився на світ його брат, ситуація різко змінилася. Так само, як без особливих підстав королева зненавиділа старшого сина, вона запалала величезною любов'ю до молодшого.

Певно, через те, що він був таким самим білявим янголятком з ямочками на щоках, про котрого вона мріяла, роздивляючись  ілюстрації в старовинних манускриптах. А може, через те, що жодних страшних снів під час другої вагітності їй не наснилося, і пологи минули легко та швидко. Але Марку вона вже сама добирала ім'я, підходячи до справи ретельно і зважено — педантизм був її визначальною рисою, за що піддані поза очі називали Оду "генералом у спідниці".

Після народження молодшого сина були закликані до королівського двору та щедро обдаровані все ті ж самі чаклуни, вішунки і звіздарі — і вони в один голос обіцяли, що малий Марк виросте справжнім героєм та стане мудрим правителем. Про те ж, що він має ще старшого брата, якось всі схильні були забувати. Бо ж усе могло трапитися, життя таке непередбачуване… Скільки хвороб, нещасних випадків, непояснюваних смертей очікували на дитину, доки вона стане дорослою. Тож Ода вирішила — хай буде, як буде, і присвятила своє життя турботі про молодшого сина. Сама гуляла з ним, розповідала казки, годувала з ложечки. І постійно твердила, що колись той стане великим королем. 

Її ж обранець, король Матіас, був флегматичним і мовчазним чоловіком, котрого більше за все на світі цікавило полювання. Мабуть, йому слід було народитися на світ у хатині мисливця, а не в королівському палаці. Там би він був щасливим та почувався на своєму місці. А так доводилося годинами просиджувати на нудних радах та прийомах, вислуховувати нецікавих прохачів, вирішувати якісь заплутані та хитромудрі дипломатичні справи… Подумки ж він заганяв у цей час оленя чи йшов з рогатиною на кабана — і тільки так почувався щасливим. Хлопчика він не те, що не любив — скоріше, просто не помічав. Лео був ще надто малий, аби брати його на лови — тільки і всього. А ще малий любив тварин і гірко плакав, коли мисливці привозили й кидали на подвір'ї палацу закривавлені тіла оленів чи лисів.