Розділ 2. Купол на краю мрії

Щороку, у день найбільшого сонячного затемнення, колонія чекала на найбільш значну подію — Свято Сонцестояння. Це було не просто святкування, а момент, коли жерці обирали тих, хто стане обраним та поїде  до міста богів-марсіан. Вони вірили, що обрані потраплять у рай, оточений спокоєм та благополуччям, що стане нагородою за їхню вірність. Для колоністів - це було кульмінацією життя.

Вулиці колонії сяяли яскравими барвами. Будинки прикрашалися зеленими прапорцями та зображеннями марсіанських богів, які здавалися водночас і благородними, і далекими. Кожен прагнув привнести щось своє в це святкування, вкладаючи душу в підготовку до великого дня.

Цей день повинен був стати особливим для мене! Але всі ми знаємо як руйнуються в оду хвилину всі наші мрії. Здавалося життя в в колонії завжди йшло по  певному графіку, під’йом о 7.00. сніданок, який приносили кухарі під будинок. Завжди одне і теж,  тарілка овочевого п’юре, та шматок хліба, не найкраща їжа яка була в колонії, але і на тому дякую. Після не ситного сніданку всі йшли з житлової секції по секціям в яких працювали. Але не сьогодні, адже ще зі вчора, вся охорона в посиленому режимі перевіряла всі секції на дотримання правил безпеки і мій дім був не виключення. Здавалося, що кожний куток прозорого будинку був обшуканий без емоційними охоронцями. Я , Марк та Нік, лише мовчки стояли та дивилися як весь наш скудний запас особистих речей розкидався по невеличким кімнатам. Найбільше нервувався Нік, схоже охорона не просто так вирішила настільки прискіпливо перевірити саме наш будинок, я здогадувалася що саме охорона шукала в нашому домі. Тому заздалегідь винесла заборонені речі Ніка і не помилилася. Але мені було цікаво хто саме зміг навести охорну на наш будинок тільки я та  Марка знали про заборонені речі Ніка, тому в ранці у мене було багато думок і одні з них, чи не слідкують саме за нами. Слідкування тут було звичною справою. Хоча здавалося що на просторих вулицях та в прозорих будинках не було що ховати, але мешканці все ще намагалися зберігати свої секрети. Ми були не виключенням, хоча наша сімейка сиріт здавалося зовсім простою. Але в кожного в шафі були свої скилети. Сьогодні повинна була приїхати моя сестра – Лілі. Яка два роки тому ставши жерцем поїхали в місто богів і залишила  нас одних. Батьків не стало ще коли я та Марк були зовсім маленькими тому саме Лілі була для нас всім. З часом до нас принесли Ніка, мати якого загинула під час зараження повітря в одній з житлових секцій, лише він випадково залишився живий зі сто п’ятидисяти жителів. Саме ця таємниця не давала йому покою. Кожного дня він таємно пробирався в закриту секцію намагаючись знайти відповіді на свої питання. Але єдина хто міг хоть щось знати булала – Лілі яка поки була з нами не бажала про це говорити. Можливо тепер коли вона дізнається що я теж стане жерцем вона поговорить зімною, можливо я зможу змусити її допомогти нашому бротові Марку. Хоча знаючи характер сестри, не думаю, що вона порушить правила жерців та поговорить з молодшою сестрою. Тому саме сьогодні, я повинна  щоб то не стало знайти її серед жерців та поговорити.  Зненацька мої роздуми перервав стукіт у двері. Я підвелась з ліжка та поглянула через прозору стіну. За нею стояв Нік, молодий хлопчина, старший від мене на рік, хоча його глибокі сині очі видавали, що він набагато старший. Знайомі говорили, що його сині очі та прямі риси обличчя, біляве волосся були саме від батька, хоча характер хлопця був протилежний зовнішності, завжди закритий та мовчазний.

— Мері, ми в школу запізнимося, — прокричав Нік через скло.

— Уже біжу, — я підбігла на хвилинку до дзеркала, де мені посміхалася невисока брюнетка з зеленими очима. Швидко привела скуйовджене волосся до ладу, одягла білу святкову сукню та підхопила невеличку сумку, в якій містилися книги по релігії.

— Марк знову ночував у Анет? — закриваючи двері, запитав Нік. Він був встревожений, можливо через вчорашню перевірку в нашому будинку, але нічого не знайшли.

— Напевне, — відповіла я, посміхнувшись. Не хотілося мені сьогодні копатися в його емоціях, ця справа завжди закінчувалася однаково, нервовими короткими відповідями хлопця. — Ти знаєш, що він мені не говорить, де і з ким проводить ночі. До речі, а ти сам де був цієї ночі? — Я намагалася розвеселити Ніка, адже сама прекрасно знала відповідь на своє питання.

— Я був у... — Нік, немов виправдовуючись, почав швидко говорити, але я його перебила.

— Будь ласка, тільки не говори, що знову всю ніч читав ті дивні книги?- пошеки промовила я, було доволі страшно говорити про такі речі в голос, адже будь-хто міг їх почути та донести охороні. З правопорушниками розбиралися одразу та на місці- смерть. За будь-яку провинність, охорона не проводила, а ні суду, а ні допиту, лише холодне дуло пістолету до скроні та гучний вистріл, який збирав чимало глядачів.

— Там багато чого цікавого написано, про світ, яким він був до марсіан. Знаєш, у книгах предків пишеться, що люди жили не під куполами, повітря було чистим, і все було таким зеленим, як в нашій теплиці, — Нік задумливо поглянув через купол колонії, де виднілася червона пустеля, а за нею густий червоний ліс.

— Нік, я впевнена, що ці книги написані до великої катастрофи. Жерці говорять, що після вибуху вся планета стала радіоактивною, і життя почало помирати. Тоді з’явилися марсіани на космічних кораблях, зібрали залишки виживших та помістили в колонії.- Він знову починав цю розмову.

Мері, перелякано оглянулася навколо, але серед білосніжних вулиць колонії було пусто, лише тихо працювали очищувачі повітря. Здавалося Нік закінчив розмову, але його погляд пронизував Мері, немов він хотів поговорити не просто про марсіан, а про щось більше.