Під землею

У червні 2024 року ропочали будівництво першої підземної школи у Запоріжжі. Школа мого сина вже зі затвердженим проєктом будівництва підземної школи шукає та чекає фінансування, щоб почати.

Я два дві відслідковую через Всеукраїнський марафон життя у Харкові, де випускний відзначали в укритті.

Навіть донька моєї подруги випускний у Запоріжжі відзначала зі своїм класом в укритті під палацом культури.

Стратегічні об'єкти воюючої країни, що обороняється, опускаються під землю.

І не тільки в прифронтових місцях.

А що ж робити прифронтовим містам, де жити заважає ворог своїми постійними КАБами та КАРами?

Уявімо місто, яке захлинається десять років від цієї повномасштабної війни, знаходячись від підлого войовничого знахабнілого ненажерлевого та жорстокого сусіда лише за двадцять кілометрів від кордонів з ним.

Це місто давно перемістилося під землю та живе своїм повноцінним життям.

Я прокинулась о шостій.

Чоловік та син ще спали.

Про те, що це ранок, не нагадувало ранкове світло за вікном.

Ні.

Бо вікон не було.

Лише суспільні стіни та отвори в цих стінах для вентиляції.

Що ж…

Гігієнічні процедури, воду у чайник, розігрів її - і вперед: буджу сина:

-Олександре, вставай. Вже час. Мені на роботу, а тобі у школу.

Через кілька хвилин синочок вже встав, ще п’ять хвилин - він вже снідав.

Чоловік тільки-но прокидався.

Поїли.

Помила посуд.

Одяглися та вискочили у коридор.

Чоловік зачинив за нами двері.

Під’їзд не був схожим на під’їзд звичайного будинку.

Це були багатоярусні тунелі, на яких жили наші сусіди.

Ми спустилися пішки, бо ліфт - це занадто дороге задоволення для місто, яке повністю функціонує та цілу добу освітлюється під землею.

Єдина різниця: з десятої вечора та до восьмої ранку освітлення було млявим, щоб економити світло та показати усім мешканцям підземного міста, що усе-таки ніч та треба спати.

Реальне сонячне світло проходило до підземного міста лише у парках через товстий шар прозорого броньованого пластику, який здатен витримувати прильоти КАБів РАБів.

Саме у таких парках під цим пластиком люли, особливо діти, отримували своє природнє світло для виробітку в організмі вітаміна Д. Але все одно без штучних препаратів вітамінів не можна було обійтися через мізерну кількість цього природнього світла.

Ми вийшли на вулицю.

Якщо можна це так назвати: суцільні тунелі та сходи.

Ми дійшли до станції метро.

Сіли на поїзд та доїхали до станції “Школа”.

Зі сином увійшли ще в один тунель, який розходився, ніби велика кількість ніжок павука.

Ми обрали одну з цих ніжок та пішли.

Через десять хвилин ми нарешті дійшли до однієї зі шкіл, як були скупчені в одному місці.

- Я тебе люблю. - сказала я сину, цілуючи його.

- Я теж тебе люблю.

Мій син пішов до школи.

А я знову на станцію метро.

Сіла та поїхала на роботу. На завод з виробництва безпілотників, які працюють на поверхні.

З роботи за сином.

Також за допомогою метро.

Після школи - у парк, де прозорі стелі, де хоч якось можна відчути себе вільними людьми, а не кротами підземелля.

- Мамо, поїдемо звідси. Я хочу жити на поверхні. - попросив мене син.

- У нас немає грошей, щоб переїхати. Тут наше житло, яке ніхто не захоче купити, яке нам надали в обмін на ту квартиру, яка була ще до повномасштабного вторгнення. Тут моя робота. Ти ж знаєш, що я погано себе почуваю. Я ж хворію. А в іншому місті чи в іншій країні мені прийдеться працювати на робочому місці по десять-дванадцять годин.

- Ти ж мріяла жити в Ужгороді… - нагадав мені мій син.

- Хотіла. І хочу. Я хочу жити за містом у своєму будиночку, біля якого росте яблуня, черешня, абрикос, а у садочку троянди різного розміру та кольору. Ще можна теплицю для тих рослин, які не з нашого краю. А ще кульбаби на галявині. Люблю кільбаби, коли вони жовті та коли вони білі, як кульки з парашутами.

- Так кульбаби ж - бур’яни. Вони будуть заважати іншим рослинам.

- Вони будуть подалі від них. Як я хочу свій будиночок. Краще біля моря. Я хочу будиночок біля моря чи навіть за нашим містом, куди не прилітають ці кляті КАБи. Але мрії давно розбилися. Залишається тільки зібрати те, що залишилося.

Ми отримали свої сонячні промені червоного світила, яке вже ховалося за обрій, та пішли з парку до тунелів, які вели у метро, щоб підземними артеріями підземного міста добратися до своєї нори у вигляді квартири без вікон.

Ось так. Живемо тим життям, що є.

А є така реальність, що хочеться кинути все та збіжати.

Ми намагаємось якось нормально функціонувати, а не лише виживати.

Отже…

Прифронтові міста перемістилися під землю, щоб їх не діставали КАБи та КАРи сусіда, який вже 10 років веде повномасштабну війну. Школи, оселі, теплиці, заводи, підприємства, об'єкти інфрастуктури, транспорт - усе знаходиться під товщою ґрунта. На поверхні лише автоматизовані системи ППО та армії безпілотників, якими керують знизу. Сполучення з іншими містами через метро, через яке проходить товарний обмін, відбувається бізнес з усіює країною, яка стійко тримається у оборонній боротьбі з агресором, який в десятки разів більший та сильніший за нашу волелюбну та унікальну країну. Сонячний світ потрапляє під землю лише через кількаметрові шари міцних прозорих стель. Енергія отримується для міста через захищені сонячні панелі та вітряки, тепло планети, рух внутрішніх річок та локального атома.

Але людина звикає до всього.

І також завжди прагне до більшого.