Розділ 14. Право піти

На третій ранок після затримання Ревана до поселення прийшли люди з Варена.

Максим побачив їх із переходу біля своєї кімнати. Троє чоловіків стояли під навісом, слухаючи старшого вартового. На плечі одного темніла мокра смуга від ременя. Другий поставив ногу на край настилу й витрушував із черевика дрібні камінці.

Люди були звичайні. Втомлені з дороги, з неголеними щоками й брудом на підошвах. Максим чомусь чекав чогось іншого.

Потім той, що стояв посередині, повернув голову й заговорив.

Людська мова. Швидка. Знайома настільки, що Максим розібрав назву міста, запитання про пораненого та ще кілька слів. Решта злилася в довгу фразу.

Він дочекався, поки чоловік договорить, і пішов до сходів.

Келін зустрів його внизу. Показав на будинок старших.

– До Мейр.

– Уже йду.

Максим віддав йому флягу. За ці дні встиг помити її, висушити й двічі забути принести.

Келін узяв, відкрив затичку, заглянув усередину.

– Вода, – сказав Максим. – Була.

Вартовий подивився на нього й причепив флягу до свого ременя.

У будинку старших пахло вогкістю та висушеними рослинами.

На столі лежали дві стріли, згорнута тканина й невеликий мішечок. Максим упізнав потертий шнурок: Келін витягав цей мішечок із Реванової торби біля каменя.

Мейр сиділа навпроти дверей. Поряд – худорлявий ельф, який ставив йому запитання під час першої розмови. Тепер перед ним лежав аркуш із густими рядками. Ілвара стояла збоку, біля вікна. Тарен сперся плечем об стіну.

Чоловік із Варена ввійшов слідом за Максимом. Поклав на лавку невелику сумку, сів. На поясі в нього висів меч у потертих піхвах.

Говорили недовго. Чоловік назвав себе й свою посаду. Ім’я Максим почув погано, а слово «варта» впізнав. Ілвара переклала Мейр кілька коротких фраз.

Потім до кімнати привели Ревана.

Його посадили ближче до дверей. Руки були зв’язані спереду. Він обережно виставив поранену ногу, глянув на стіл і одразу перевів очі на людину з Варена.

Максим сів біля Ілвари.

Вартовий узяв одну зі стріл. Повернув, оглянув наконечник, провів пальцем над чотирма короткими насічками на древку.

Тарен щось сказав.

Ілвара пояснила Максимові тихіше:

– Цю взяли в таборі. Друга – та, яку знайшли тоді в дереві.

Він придивився. На старій стрілі нижче наконечника темнів зім’ятий слід. Пам’ятав, як вона стирчала зі стовбура. Як вони дивилися, куди полетіла, шукали кров і шерсть.

Тоді ще думали, що йдуть лише перевірити слід.

– Твої? – запитав вартовий.

Реван мовчав.

Чоловік зачекав і поклав стріли поруч.

– Орвен каже, ти робиш такі позначки.

Максим згадав пораненого з каравану, якого Лейр перев’язувала біля переправи. Ще у Варені Ілвара казала, що Орвен знав Ревана. Тепер він, видно, розповів про нього варті.

– Мої, – відповів Реван. – А що? Мисливець не може мати стріл?

Мейр вислухала переклад. Торкнулася мішечка.

Ілвара розв’язала шнурок. Відгорнула край тканини, щоб було видно вміст. Зелений порошок збився дрібними грудочками. Одна розсипалася, коли мішечок посунули ближче до світла.

Максим згадав дерев’яний короб за старим кам’яним виступом.

Той самий колір.

Ілвара назвала рослину. Потім показала на порошок, на свіжий корінець, загорнутий окремо. Вартовий із Варена нахилився ближче.

Про зібрані кошики вже говорили з усіма чотирма затриманими. Максим знав це від Ілвари: напередодні його знову питали, хто стояв біля вогню, хто носив торбу й які саме слова він чув. Один із людей підтвердив, що Реван водив їх до місць збору. Інший розповів, як сушили рослини й розтирали перед дорогою.

Тепер Реван дивився на розв’язаний мішечок.

Вартовий поставив довге запитання. Максим зрозумів не все, але почув ім’я Ерлена.

Реван відповів одразу:

– Я казав йому не чіпати мішки.

У кімнаті стало тихо.

Ілвара переклала. Тарен відірвався від стіни, але лишився на своєму місці.

Вартовий запитав щось іще. Реван заговорив швидко. Слова чіплялися одне за одне: товар, лук, забрати, не хотів. Максим намагався встигнути за ним, та кілька фраз пройшли повз.

– Повільніше, – сказав чоловік із Варена.

Реван облизав губи.

– Він потягнувся до лука. Я не збирався…

– А потім прийшли інші?

Реван глянув на Ілвару. Потім на Максима.

– Вони стріляли першими. Він бачив.

Максим відчув, як напружилися плечі.

Усі повернулися до нього.