Розділ 12. Людські сліди

Тарен уже відійшов від стежки, коли Максим помітив першу ямку.

З неї стирчав перерубаний корінь. Довкола лежала свіжа земля, зім’яте листя й кілька коротких стебел. На одному ще тримався листок зі сріблястим споднім боком.

Максим зупинився поряд із Келіном.

Той спершу дивився на Тарена, потім повільно опустив спис. Ілвара присіла біля ямки, взяла листок за черешок і повернула до світла.

Тарен щось сказав, указавши далі між дерева.

Там була ще одна ямка. За нею кілька більших. Землю викидали просто на сусідні рослини.

– Викопали? – тихо запитав Максим.

Ілвара кивнула.

Вийшли вони рано. Тарен збирався пройти довшим колом, повз старий перехід через балку. Ілвара й Келін мали оглянути стежки в тому ж боці. Максим попросився з ними: останніми днями він ходив уже впевненіше, а за знайомим струмком дороги майже не знав.

Спершу було навіть весело. Келін двічі озирнувся на його сагайдак, ніби чекав, що доведеться шукати загублені стріли. Максим показав, як туго затягнув ремінь. Ілвара всміхнулася й пішла вперед разом із Тареном.

Тепер усі мовчали.

Максим присів біля розритої землі. Зріз кореня був світлий і вологий. Копали ножем чи якимсь невеликим залізним знаряддям: біля краю лишилася рівна вузька борозна.

Тарен показав на неї, потім на відбиток поряд.

У м’якій землі чітко проступали носок, підошва й край підбора. Біля п’яти тягнувся ряд дрібних ямок.

– Цвяхи? – припустив Максим.

Ілвара глянула на нього. Він показав на свій черевик, потім на ямки. Вона зрозуміла й кивнула.

Тарен уже роздивлявся наступний відбиток. Вужчий, але теж зовсім не схожий на сліди його супутників.

Максим підвів голову.

– Наші тут були?

Ілвара вислухала коротку Таренову відповідь.

– Підемо подивимося.

Вона поклала сріблястий листок на долоню й назвала рослину ельфійською. Максим розібрав тільки початок і повторювати не став.

– Для ліків, – пояснила Ілвара людською. – Корінь не можна весь забирати. Потім тут нічого не буде.

Вона обережно витягла з-під грудки землі маленький пагін, притиснула корінці до вологої землі, присипала й підвелася.

Максим озирнувся. На цьому клаптику майже все викопали.

Тарен показав, як обходити розриті місця. Вони рушили вздовж схилу. Келін ішов останнім. Максим чув його кроки позаду й тримав лук ближче до себе, щоб не чіплятися за гілки.

Сліди траплялися часто. Подекуди тільки зсунутий листок чи притиснуте стебло, а на вологих місцях цілі відбитки. Максим помітив, що підошви різні. Одні сліди лягали поверх інших.

На низькому сучку висіла розмочалена смужка лубу. Нижче, на землі, лежав сріблястий листок.

Ілвара показала на смужку, потім поправила на плечі невидиму ношу. Несли в кошику. Максим пішов далі.

Невдовзі Тарен зупинився, і вони з Ілварою перешепталися. Келін підійшов, вислухав і показав Максимові триматися біля нього.

Мисливці пішли вперед удвох.

Максим дивився їм услід, доки між стовбурами ще мелькав темний одяг. Потім глянув на Келіна.

– Люди?

Вартовий підняв долоню. Чекати.

Максим чекав. На мокрому стеблі перед ним повільно гойдався листок. Звідкись долинало кректання птаха. Хотілося відійти від гілки, яка затуляла половину схилу, але Келін стояв, не ворухнувшись.

Ілвара повернулася сама. Підійшла знизу, і Максим помітив її лише за кілька кроків.

Вона коротко щось сказала Келінові, потім показала Максимові на лук.

– Стріли не діставай. Підемо тихо. Якщо зупиню – стій.

Він кивнув.

– Що там?

– Табір. Люди.

Келін перехопив спис ближче до середини, щоб не зачепити кінцем гілля. Вони пішли за Ілварою.

Стежка спускалася в неглибоку западину. Понад її краєм росли густі кущі, а нижче з землі виступав довгий пласкатий камінь. Далі земля знову піднімалася. Туди Ілвара їх і повела, обійшовши камінь із дальнього боку.

Тарен чекав біля вивернутого коріння. Поклав долоню Максимові на плече й обережно присадив його за товстий корінь. Келін став трохи вище, Ілвара опустилася поруч.

Попереду між стовбурами виднівся просвіт.

Там жеврів невеликий вогонь. Біля нього сидів чоловік у розстебнутій куртці. Другий стояв спиною, схилившись над кошиком. Третій затягував ремінь на тугому згортку.

Під деревом стояло кілька кошиків. З верхнього звисали бліді корінці. Поруч темніла купа обірваного листя. До сусіднього стовбура притулили два луки, один уже з натягнутою тятивою.

Один із чоловіків щось сказав. Слів Максим не розібрав: той говорив неголосно, і частину відносив вітер.