Розділ 9. Чужа стежка

Максим уже заніс ногу, коли Тарен торкнувся його плеча.

Він завмер на одній нозі. Під носком черевика темніла смуга мокрої землі між коренем і каменем. Нічого небезпечного Максим у ній не бачив, але ногу слухняно відвів.

Тарен присів.

На землі виднілися дві вузькі заглибини. Трохи далі ще дві, глибші з одного краю. Учорашній дощ прибив листя, і в тонкому шарі намулу вони проступали чіткіше, ніж на стежці.

Мисливець указав на сліди, потім на Максима.

– Хто?

Максим опустився навпочіпки, повільно, щоб не потягнути бік.

Від заняття, на якому дві стріли нарешті лягли поруч, минуло кілька днів. Вони ще двічі виходили на галявину. Стріли досі розліталися по всій мішені, зате Максим уже не повертався до Сірел із рукою, що тремтіла від утоми. А вчора Тарен замість звичного жесту натягу показав пальцями, як ідуть ноги, і кивнув за дерева.

Ілвара допомогла домовитися. Неподалік від поселення був струмок. Вони підуть туди й до середини дня повернуться. Цього разу без лука. Сірел попередили, що до обіду Максима не буде.

Максим ледве дочекався ранку. За місток він уже ходив і дорогу до мішені знав, але з галявини їх щоразу повертали назад. Сьогодні Тарен повів його іншою стежкою. Вартовий біля останнього складу перекинувся з мисливцем кількома словами й пропустив обох.

Відтоді вони пройшли зовсім небагато.

Максим нахилився до відбитків. На перший погляд вони нагадували вм’ятини від носків вузького взуття. Але між ними не було нічого схожого на п’яту.

– Звір? – припустив він.

Тарен кивнув. Підняв два пальці, приставив до чола.

– Роги?

Ще один кивок.

Максим глянув у просвіт між молодими деревами. Там виднілася вузька смуга прим’ятої трави.

– Пішов туди.

Мисливець не рушив. Показав на сліди ще раз.

Максим придивився. Дві заглибини лежали впритул одна до одної й спереду звужувалися. Роздвоєне копито. Таке він бачив і у своєму світі, хоча здебільшого на картинках.

Крак колись учив його так само: спершу хто, потім куди, і тільки тоді – куди не ступати самому. Тоді Максим вирішив, що все зрозумів. Схоже, тоді він теж поспішав.

Він показав на вужчий край. Той дивився на камінь, у протилежний бік від прим’ятої смуги.

– Сюди?

Тарен кивнув і підвівся.

Максим із досадою подивився на траву. Такий зручний прохід. Так хотілося, щоб звір пішов саме туди.

Він обійшов сліди й поставив ногу на сухіше місце. Поруч лишився інший відбиток, широкий, з округлою п’ятою. Максим прибрав ногу й побачив у намулі невеликий горбик там, де край його підбора був надщерблений.

Тарен теж глянув на відбиток.

– Це я, – сказав Максим. – Цього знаю.

Мисливець коротко всміхнувся й показав йому йти вперед.

За каменем лежало опале листя. Сліди зникли майже одразу.

Максим ступив кілька кроків, зупинився й озирнувся. Тарен чекав біля кореня. Не підганяв і не показував, куди повертати.

Максим подивився вниз. Листя. Мокра гілочка. Бурий листок із діркою. Знову листя. Далі дерево, за ним ще одне. На Сірелиній схемі все було куди зрозуміліше.

Він пішов ліворуч, де між двома коренями могла стати нога. За ними знайшовся клаптик голої землі, але без жодного відбитка. Максим нахилився нижче й відгорнув кілька листків.

– Стій.

Тарен підійшов. Показав на розгрібене місце, тоді на його пальці й похитав головою.

Максим випустив мокрий листок.

– Зіпсував?

Мисливець відповів ельфійською. Максим розібрав тільки «тут» і «дивитися». Але здогадатися було неважко: якщо щось на землі й лишалося, він щойно сам усе перемішав.

Тарен повернувся до останніх чітких слідів. Присів, провів пальцем у повітрі над ними й простежив поглядом уперед. Потім відійшов убік, не ступаючи туди, куди дивився.

Максим обійшов корінь із другого боку.

Тепер він не шукав такої самої ямки: на листі її й не могло бути. Зате один листок лежав світлим споднім боком догори. Поряд стирчав заломлений черешок.

Він показав на них.

Тарен нахилився й обережно підняв край листка. Під ним виявилася вузька вм’ятина в м’якій землі.

Максим відчув знайоме полегшення: нарешті є за що вхопитися. Далі пішов повільніше. Наступне прим’яте місце помітив сам, потім загубив слід біля купини й кілька хвилин видивлявся зовсім не там, поки Тарен не покликав його до низької гілки.

На її кінці висів пасмок сіруватої шерсті.

Максим потягнувся було до нього, але зупинив руку й глянув на мисливця.

Той кивнув.

Шерстинки були короткі й жорсткі, зовсім не вовна. Максим потер їх між пальцями, намагаючись уявити звіра. Сарна? Якийсь тутешній олень? Роги Тарен показав, але це ще мало що пояснювало.