Розділ 7. Домовленість

– До цього мосту – самому, – переклала Ілвара.

Максим подивився на неї, потім знову на дощечку.

Сірел накреслила поселення так, ніби воно складалося з кількох прямокутників, звивистої лінії води й трьох великих дерев. Один із прямокутників означав будинок, у якому він жив. Нижче були майстерні. Між ними майстриня провела широку риску, а далі поставила хрестик.

– Самому? – перепитав він.

Мейр дочекалася перекладу й кивнула.

– Поки світло. Тут, – сказала Ілвара, обводячи пальцем частину малюнка. – Кімната. Лави на переході. Нижня дорога. Майстерня Сірел. Біля води – до мосту.

Максим нахилився ближче.

На рисунку все було просто. А насправді від його дверей вели два переходи, біля першої лави доріжка розгалужувалася, а внизу він бачив щонайменше три містки.

– Покажете? Там.

Він указав на вікно.

Келін, що цього разу сидів біля столу, відповів раніше за Ілвару. Та кивнула.

– Він пройде з тобою. Покаже.

Максим ще раз подивився на хрестик. Хотілося відсунути його далі, хоча він навіть не знав, що там, за межею. Стримався. Спершу треба зрозуміти, де вона взагалі проходить.

У кімнаті було тісно. Для цілительки принесли стілець, Сірел стояла біля вікна. Мейр сиділа на звичному місці навпроти Максима. Вільного місця на столі між ними не лишилося: дощечка з доріжками, малюнки, стара колодка від пилки й глиняна посудина з маззю.

Мейр заговорила знову. Ілвара вислухала й почала пояснювати короткими фразами.

Якщо Максим захоче піти далі позначених місць, треба сказати вартовому, і той знайде супровід. Самому виходити з поселення поки не дозволяли. Якщо прийдуть нові звістки про Ревана, Максима покличуть.

Він торкнувся прямокутника майстерні.

– Якщо Сірел не працює? Я просто хочу сюди.

Ілвара переклала. Мейр відповіла без довгої паузи.

– Можеш. Домовилися вчора: це окремо.

Максим прибрав руку з малюнка.

– Добре.

Цілителька щось сказала. Ілвара обернулася до неї, вислухала й глянула на Максима з виразом, який він уже починав упізнавати.

– Але ходити – не весь день.

– Я розумію.

Вона переклала. Цілителька вказала на нижню дорогу, на сходи, яких Сірел не намалювала, потім на нього.

– Пологим шляхом. Відпочивати. Якщо тягне рану – назад. Носити важке ще не можна.

Рану вона оглянула ще до сніданку. Пов’язка була чиста, краї сходилися краще, ніж кілька днів тому. Максим і сам це бачив. Але варто було невдало нахилитися, і ставало ясно, що до одужання ще далеко.

Цілителька не вгавала. Цього разу перекладати довелося довше: вона була проти будь-якої роботи, де він муситиме тягнутися, крутитися всім тілом або тримати щось на витягнутих руках. Сірел відповіла коротко й показала на його малюнки.

Жінки перемовилися між собою. Максим дивився, як майстриня кладе долоню на стіл, показує, як водить олівцем, а потім відсуває від себе щось невидиме й важке.

– Вона сама дасть йому стілець, – пояснила Ілвара.

– Я зрозумів цю частину.

Цілителька звела брови. Максим показав на свій стілець, потім на Сірел: зрозумів, сидітиму.

Зійшлися на тому, що працюватиме він після ранкової їжі, з перервами, і спершу недовго. Решту дня – відпочинок і прогулянки, скільки вистачить сил. За кілька днів цілителька знову огляне бік і скаже, що можна додати.

Мейр посунула дощечку ближче до Максима. Провела пальцем від кімнати до майстерні й підняла долоню.

Ілвара переклала:

– Розкажи, як ти зрозумів.

Він уже хотів відповісти звичне «так», але Мейр чекала.

Максим випростався. Назвав місця, які запам’ятав, показуючи їх на рисунку. На повороті біля води збився. Сірел переставила його палець на іншу лінію, і він почав цей шматок спочатку.

Потім пояснив про прогулянки вдень, супровід за межами знайомих місць і роботу сидячи. Слів бракувало, але тепер усі й так знали, про що мова. Ілвара перепитала тільки раз.

Мейр вислухала, кивнула Келінові й щось сказала йому окремо.

– Іншим вартовим теж передадуть, – пояснила Ілвара.

Тепер про це правило знатимуть і ті, хто стоїть біля переходів. Може, тепер не доведеться щоразу пояснювати, чому він вийшов із кімнати.

Сірел дочекалася кінця перекладу, поклала на стіл маленький шкіряний згорток і розгорнула його.

Усередині лежали дві дрібні монети.

Максим подивився на них, тоді на майстриню.

Вона торкнулася закінченого малюнка мостового з’єднання, потім показала на монети.

– За роботу, – сказала вона людською.

Він не одразу простягнув руку.