Розділ 5. Робота для однієї здорової руки

Келін забрав олівець саме тоді, коли Максим збирався дописати останню позначку.

– Ні. Дай сюди, – попросив Максим людською.

Вартовий простягнув олівець назад. Максим повторив те саме ельфійське слово й потягнувся до своєї дощечки. Келін знову забрав олівець.

– Я щойно сказав «візьми»? – здогадався Максим.

Ельф усміхнувся. Поклав олівець собі на долоню й повільно вимовив інше слово.

Максим повторив. Цього разу Келін олівець віддав.

– Добре, що я поки нічого не купую, – сказав він українською.

За кілька днів після похорону його світ звузився до кімнати й коротких прогулянок до найближчої лави, де можна було посидіти й перепочити. Цілителька тепер дозволяла виходити двічі на день, але щоразу оглядала пов’язку так, наче він міг потай перетягати сюди кілька колод. Сідаючи, Максим уже менше кривився. Повертався всім тілом, не тягнувся через стіл і спав здебільшого на спині.

Малюнок мостового з’єднання він уже закінчив. Учора Сірел забрала його, довго звіряла з моделлю й виправила дві позначки. Потім показала у вікно, на водяне колесо внизу, і щось запитала. Максим зрозумів тільки «бачити».

Він відповів, що хоче подивитися.

Сьогодні Ілвара принесла відповідь.

– Після їжі. До майстерні, – пояснила вона. – Келін із тобою. Я теж піду.

Максим підняв голову.

– Мейр дозволила?

– Так. Але тільки до майстерні й назад. Решта – як було.

Волі від цього більше не стало, зате з’явилося місце, куди можна прийти у справі.

– Цілителька знає?

Ілвара показала на стілець.

– Сидіти. Дивитися. Малювати. Не носити.

– А говорити?

Вона на мить замислилася, тоді зрозуміла й усміхнулася.

– Можна.

Келін щось додав ельфійською. Ілвара коротко засміялася.

– Каже, ти й так говориш. Навіть коли сам.

Максим узяв олівець і поклав поперек дощечки.

– Це я вчуся.

До нижньої майстерні дісталися не одразу. Посеред спуску Максимові довелося сісти й перепочити. Він сердився на себе, що звичайна дорога вимагає стільки зусиль, але після перепочинку пішло легше.

Під навісом біля води лежали свіжі дошки. Від них пахло сирою деревиною, а від кам’яного жолоба тягнуло холодом. Зовнішній край навісу потемнів від бризок. Під дальньою стіною складали короткі обрізки, а окремо від них довгі горбилі з корою.

Пилка саме працювала.

Максим зупинився й прислухався. Кілька рівних рухів, натужний скрип, коротка затримка. Потім знову стукіт. Зблизька звук був інший, ніж із кімнати: до нього домішувалися плюскіт колеса й гуркіт дерев’яних зубців.

– Сюди.

Сірел стояла біля лави, поставленої збоку від проходу. Поруч стояла невисока підставка для дощечки. Максим подивився спершу на приготоване місце, потім на майстриню.

Вона показала на лаву ще раз.

Сів він без суперечок. Келін віддав йому дошку для малювання, а сам лишився біля стовпа. Ілвара стала так, щоб бачити і Максима, і Сірел.

Звідси добре було видно пилку. Довге полотно ходило вгору-вниз у дерев’яній рамі. Рама ковзала між напрямними, а її нижню частину затуляла широка перекладина. За нею рухався важіль, з’єднаний із валом. Колоду подавали до зубців повільно, і двоє ельфів стояли з обох боків.

Один, широкоплечий, із коротко стягнутим волоссям, тримав довгу ручку подачі. Другий стежив за колодою. Коли рама знову затрималася, він подав знак. Перший відвів ручку, і колода зупинилася. Полотно ще кілька разів пройшло в пропилі.

Сірел гукнула їм. Той, що з ручкою, відповів і глянув на Максима без особливої цікавості. Потім щось довго пояснював майстрині, показуючи то на пилку, то на колесо.

Максим чекав. Під навісом, ближче до складу, він упізнав молодого робітника з перев’язаною долонею. Той сидів над кошиком клинів і здоровою рукою вибирав коротші. Побачивши Максима, кивнув.

Сірел договорила й підійшла до Максима. Узяла олівець і намалювала коло, вал і кілька рисок. Максим спершу подумав, що вона зображує зубчасту передачу. Тоді майстриня провела рукою по колу й указала на широкі дошки, які підхоплювали воду.

Лопаті.

На колесі справді виднілися дві світліші лопаті. Старі потемніли від води, а нові ще різали око чистими краями.

– Замінили? – запитав він людською, показуючи спочатку на них, потім на складені дошки.

Сірел зрозуміла. Відповіла коротко й додала ще кілька слів. Ілвара вислухала й пояснила:

– Учора дві. Ще роблять. Старі погані.

Виходить, тоді біля мосту він дещо зрозумів правильно. Дошки були для колеса.

Максим подивився, як вода лягає на лопаті. З його місця не було видно нижнього краю, проте одна зі старих дощок здавалася коротшою за сусідню.