Імена, які залишаються

Того ранку водяна пилка мовчала.
Максим спершу прислухався, чекаючи знайомого стукоту. Унизу шуміла вода, хтось пройшов переходом, тихо озвалися двоє вартових. Потім він згадав учорашні слова Ілвари й перестав чекати.
На стільці лежала чиста сорочка. Келін приніс її разом із водою для вмивання, показав на рукав Максимової, де лишилася бура смужка, й допоміг стягти стару через голову. Робив це незграбно, намагаючись водночас підтримувати лікоть і не зачепити пов’язку. Коли нарешті впоралися, обидва видихнули.
Чиста сорочка була широка в плечах і закоротка в рукавах. Максим обережно просунув руки, розправив тканину на боці. Келін поправив загнуту смугу біля шиї й відступив на крок.
Ніж на його поясі сьогодні був без смоляної плями.
Максим затягнув власний ремінь, залишивши його трохи вільнішим, ніж звик. Подивився на порожнє місце біля правого стегна. Потім узяв кухоль, випив кілька ковтків і поставив назад.
— Можна йти? — запитав людською.
Келін показав на двері й підняв долоню. Чекати.
Максим кивнув. На столі лежала дошка з учорашніми малюнками. Він устиг закінчити два види з’єднання, а на третьому ще бракувало частини позначок. Олівець лежав поперек нижнього краю. Максим посунув його до стіни. За кілька годин повернеться й доробить.
Раптом стало ніяково від цієї звичайної думки.
Він обернувся до вікна. На нижньому майданчику перед майстернею стояв учорашній віз, уже порожній. Біля колеса хтось залишив підкладку. Дошки на переході були світліші за старий настил. Максим помітив їх автоматично й відразу відвів погляд.
Ілвара прийшла невдовзі. На ній був той самий темно-зелений одяг, але без сумки й лука. Волосся заплела в тугу косу. На зап’ясті носила вузьку темну стрічку.
Вона привіталася з Келіном, оглянула Максима.
— Можна, — сказала. — Ти підеш із нами.
Він підвівся повільно. Постояв, поки в боці перестало тягнути.
— Тарен знає?
Ілвара кивнула.
— Знає. Рідні теж. Можеш бути.
Максим провів долонею по сорочці, перевіряючи, чи ніде не загорнулася тканина.
— Що мені робити?
Вона не відразу зрозуміла. Він повторив простіше, показавши на себе, на двері.
— Там. Як треба?
Ілвара кілька секунд мовчала. Потім сказала:
— Будь поруч. Я скажу.
У коридорі до них вийшла цілителька. Оглянула Максима, притиснула пальці до пов’язки крізь сорочку, щось запитала. Він кивнув, потім похитав головою, зрозумівши з її погляду, що відповідь була не на те запитання.
Ілвара коротко пояснила. Цілителька вислухала, показала на здоровий бік Максима й сказала довгу фразу Келіну. Той кивнув із таким серйозним виглядом, що Максим вирішив більше нічого не уточнювати.
До сходів вони не пішли. Келін відчинив двері в дальньому кінці коридору, за якими починався пологий перехід. Максим уже бачив його ззовні, але не знав, куди він виходить. Сьогодні йшов, тримаючись за поруччя й уважно вибираючи, куди поставити ногу.
Повітря було прохолодне. Нічна волога ще не висохла на огорожі, і рукав швидко потемнів біля зап’ястя. Знизу пахло димом. Неголосно хтось кликав дитину.
На сусідньому настилі двоє чоловіків знімали з мотузки широкі полотнища. Побачили Ілвару, зупинилися й дочекалися, поки вони пройдуть. Один затримав погляд на Максимові. Потім згорнув тканину й відвернувся.
Максим ішов трохи позаду. Намагався не наступати на смугу вологи біля краю, не скрипіти підошвами й не думати, як виглядає збоку. Останнє давалося найгірше.
Він був у чужій сорочці, під чужою охороною й ішов прощатися з двома ельфами, одного з яких побачив лише мертвим. З іншою встиг обмінятися кількома словами. Ніхто не вимагав його присутності. Можливо, розумніше було б залишитися в кімнаті.
Ілвара озирнулася й уповільнила крок.
— Біль?
— Терпимо.
Вона показала на лаву біля наступного повороту. Максим похитав головою. Потім, побачивши, як Келін уже відкрив рота, сів сам.
Ілвара чекала біля поруччя. Максим дивився на її стрічку. Кінці були нерівні: хтось відрізав тканину швидко, не підрубивши країв. Він машинально торкнувся власного зап’ястя.
— Мені треба таку?
Ілвара простежила за жестом.
— Ні. Якщо хочеш — можна. Не треба всім.
Він кивнув. Принаймні ще одного правила не порушив.
Далі пішли нижньою доріжкою. Вона огинала кам’яну стіну й виходила до широкого будинку з похилим дахом. Двері були відчинені. Перед ними стояли кілька мешканців, розмовляючи пошепки.
Максим упізнав Сірел. Майстриня була без робочого пояса, у темній куртці, яку він уже бачив увечері. На плечі лежала світла нитка. Поряд стояв молодий робітник із перев’язаною долонею — той самий, якого Келін відтягнув від воза.
Вони привіталися. Сірел нічого не запитала про малюнки. Тільки подивилася, як Максим тримається за бік, і посунулася, звільняючи дорогу.
Біля дверей він побачив Тарена.
Мисливець стояв без зброї. На рукаві лишився короткий слід від висохлої землі, біля ніг лежав знайомий пучок стріл, перев’язаний темною стрічкою. Він подивився на Ілвару, потім на Максима.
Максим зупинився. Тут іще можна було відійти. Достатньо було сказати, що болить рана. Це навіть не стало б неправдою.
Тарен перевів погляд на його руку біля пов’язки. Коротко звернувся до Келіна й указав усередину.
— Там є лава, — пояснила Ілвара.
Максим подивився на мисливця.
— Дякую.
Тарен кивнув, відступивши від дверей. Усмішки не було. Але й проходу він не перекривав.
Усередині пахло вимитим деревом і свіжими гілками. Уздовж стін стояли лави. Віконні ставні відчинили навстіж; крізь них було видно крони й кількох ельфів, які чекали надворі. Світло падало на середину кімнати.
Там на низьких ношах лежали Ерлен і Нейла.
Максим затримався на порозі. Келін торкнувся його ліктя, але цього разу не потягнув за собою. Просто зачекав, поки він рушить.
Він сів на край лави неподалік дверей.
На Ерлені була чиста сіра сорочка. Волосся зачесали назад, руки склали на животі. Максим пам’ятав стрілу в грудях, положення голови біля кореня, лук поруч. Тепер перед ним лежав чоловік, про якого він майже нічого не знав. Навіть голосу не чув.
Нейлі поправили косу. Тонке пасмо біля скроні заклали за вухо, але воно знову вибилося. Поруч стояла ельфійка зі світлим волоссям, густо перемішаним зі срібним. Вона нахилилася, прибрала пасмо й залишила долоню біля Нейлиної щоки.
Максим упізнав її не відразу. Коли принесли ноші, вона стояла на стежці й кричала ім’я Нейли. Тепер мовчала.
Ілвара сіла поруч із Максимом.
— Її мати, — тихо сказала вона, помітивши його погляд.
Ельфійка випросталася. Торкнулася пальцями руки Ерлена, поправила край його рукава.
Максим повернув голову до Ілвари.
Вона зрозуміла без запитання.
— Ерлен — її чоловік. Батько Нейли.
Максим подивився на обох. Виходить, тоді в лісі Нейла знайшла батька.
Він згадав, як вона сіла біля Ерлена, тримала його за руку. Як підвелася, коли з кущів вискочив Реван. Тепер ці рухи згадувалися інакше. Максим поклав долоні на коліна, розтиснув пальці.
До нош підійшла невисока ельфійка з довгою дерев’яною коробкою. Відчинила її на столі біля стіни. Максим побачив дві вузькі дощечки, складену тканину й маленький різець. Ельфійка показала щось Нейлиній матері. Та провела пальцем по одній із дощечок і кивнула.
На дереві були вирізані знаки.
Максим нахилився до Ілвари.
— Імена?
Вона кивнула.
Більше він не запитував.
Людей у будинку побільшало. Хтось став біля стіни, хтось пройшов до вікна. Говорили тихо. Кілька разів Максим помітив погляди у свій бік. Літній ельф, що прийшов із двома молодшими, затримався біля лави, подивився на нього й щось запитав у Келіна.
Вартовий відповів. Ельф перевів погляд на Ілвару. Вона коротко додала кілька слів. Після цього той пішов далі.
Максим чекав, чи скажуть йому щось. Ілвара мовчала. Він теж не став розпитувати.
Біля нош уже стояла Мейр. Сьогодні старша не тримала дощечок і нічого не записувала. Дочекалася, поки в кімнаті стихнуть розмови, й заговорила.
Максим упізнав ім’я Ерлена. Трохи згодом — Нейли. Решта зливалася в незнайомі слова. Деякі повторювалися, але вловити зміст він не міг.
Ілвара спершу спробувала пояснювати пошепки. На другій фразі замовкла, слухаючи Мейр.
Максим трохи відсунувся, щоб вона могла дивитися на ноші. Спину тягнуло від незручного положення, проте змінити місце зараз він не наважувався.
Після Мейр вийшов старий чоловік у куртці з латкою на лікті. Промовив кілька речень і раптом затнувся. Потер щоку, знову почав говорити. На слові, якого Максим не знав, хтось біля вікна тихо всміхнувся крізь сльози.
Старий глянув туди й кивнув. Закінчив коротше, ніж збирався, відійшов.
Потім говорила жінка, яку Максим бачив біля кошиків зі стружкою. Поруч із нею стояв хлопчик. Вона поклала руку йому на плече, підштовхнула на пів кроку вперед. Хлопчик опустив голову, видавив кілька слів і сховався біля її рукава.
Ілвара нахилилася до Максима.
— Ерлен учив його робити стріли. Він часто псував.
Максим глянув на тонкі хлопчачі пальці. Пригадав купку кривих заготовок на сонячному настилі, стару майстриню поруч. Можливо, це був той самий учень. Можливо, інший.
Хлопчик витер ніс долонею. Мати дістала тканину, мовчки дала йому. Він розсердився, відвернувся, але все ж узяв.
Максим опустив очі.
До Нейли підійшла молода ельфійка. Говорила швидко, раз у раз ковтаючи повітря. Один раз торкнулася темної стрічки на власному зап’ясті й усміхнулася. Нейлина мати підняла голову. Вислухала, потім простягнула руку. Дівчина нахилилася до неї, і кілька секунд вони стояли, притулившись лобами.
Ілвара не перекладала. На її пальцях проступили червоні сліди — вона стискала край рукава.
Максим сидів поруч, чуючи чужі слова й не маючи змоги долучитися. Удома він принаймні знав би, коли підвестися, що відповісти, чи доречно підійти. Тут доводилося стежити за іншими. Він боявся зробити зайвий рух і ще більше боявся виглядати байдужим.
Коли настала черга Ілвари, вона підвелася не відразу.
Спершу розправила тканину на колінах. Потім провела долонею по стрічці, встала й підійшла до Нейли. Говорила неголосно, дивлячись на її обличчя. Тарен стояв збоку, тримаючи пучок стріл. На середині промови повернув голову до вікна.
Ілвара замовкла. Максим бачив, як вона вдихнула, зібралася, вимовила ще кілька слів. Після цього торкнулася краю нош і відійшла до стіни.
На лаву не повернулася.
Максим залишився сидіти сам. Келін стояв біля дверей; між ними вже було кілька людей. Раптом Максимові захотілося вийти. Просто опинитися надворі, де можна вдихнути на повні груди й нікого не відволікати своїм незнанням.
Він підняв очі на Нейлину матір. Вона стояла між двома ношами, тримаючи дощечки з іменами. Пальці стискали дерево так міцно, що збіліли кісточки.
Максим залишився.
Коли заговорив Тарен, у кімнаті стало зовсім тихо.
Він сказав небагато. Двічі Максим почув ім’я Нейли. Потім мисливець поклав стріли в її сагайдак, який лежав біля стіни, обережно підтягнув стрічку й передав його матері.
Ельфійка поклала дощечки на стіл і взяла сагайдак обома руками. Один із кінців стрічки зачепився за оперення. Тарен помітив, звільнив його й одразу відступив.
Тоді Максим нарешті побачив, як сильно той утомився. Спершу здавався просто нерухомим. Тепер, коли робота на кілька секунд закінчилася, сперся долонею на край столу й опустив голову.
Ніхто його не поквапив.
Після коротких слів Мейр люди розступилися. До нош підійшли носії. Нейлина мати поклала сагайдак у дерев’яну коробку, забрала дощечки й першою вийшла за двері.
Максим підвівся разом з іншими. У боці потягнуло так, що довелося зупинитися, притиснувши долоню до сорочки. Келін уже був поруч. Підхопив під здоровий лікоть, допоміг обійти лаву.
— Я сам, — сказав Максим тихо.
Келін не відпустив, поки вони не вийшли на рівну доріжку. Потім прибрав руку, залишившись поряд.
За будинками починався невеликий гай. Сюди вела широка втоптана стежка без сходів. Під ногами лежало старе листя, подекуди крізь нього проступала волога земля. Люди йшли повільно, і Максим міг триматися за всіма, не надто напружуючи бік.
Між деревами він побачив низькі камені. Одні майже сховалися в траві, інші були чистіші. На кількох темніли різьблені знаки. Далі відкривалася вузька галявина. Біля її краю лежала свіжа земля.
Максим зупинився на мить.
До цього ноші ще можна було сприймати як щось тимчасове. Їх принесли, поставили, навколо стояли люди. Тепер він бачив місця, де вони залишаться.
Келін озирнувся. Максим показав, що все гаразд, і рушив слідом.
Ілвара чекала біля короткої лави, поставленої між двома стовбурами. Кивнула на вільне місце. Він сів. Звідси було видно і носіїв, і Мейр, і Тарена, який разом з іншими опустився навколішки біля нош.
Далі Максим дивився переважно на землю.
Чув шелест тканини, скрип дерева, короткі вказівки. Хтось поруч заплакав — неголосно, намагаючись стриматися. Піднявши голову, Максим побачив, як Нейлина мати передала дощечки Мейр і нахилилася до доньки востаннє. Біля Ерлена затрималася довше.
Він відвів погляд.
Потім усі почали підходити до свіжих могил. Кожен брав трохи землі з дерев’яної миски, яку тримала ельфійка біля стежки. Хтось вимовляв ім’я, хтось говорив довше, дехто мовчав.
Ілвара підвелася. Зробила кілька кроків, зупинилася й подивилася на Максима.
Він не знав, чи це запрошення.
— Мені можна?
Вона кивнула.
Максим підвівся, дочекався, поки перед ним пройдуть двоє чоловіків. Біля стежки стояв Тарен. Максим сповільнив крок і знову подивився на нього.
Мисливець мовчки відступив убік. Простягнув руку до миски, взяв дрібку землі й показав поглядом: тепер ти.
Максим набрав трохи на долоню. Земля була прохолодна, з дрібними корінцями. Він розтер один темний клубочок великим пальцем, ступив ближче.
— Ерлен, — сказав тихо.
Кілька крупинок лишилося між пальцями.
Біля другої могили він затримався.
Згадав усмішку на воротах Варена. Так мало. Усе, що міг би про неї розповісти, вмістилося б у кількох реченнях. Якби ще вранці того дня хтось сказав, що вона загине до вечора, він, мабуть, просто стояв би й не знав, що робити. Навіть знаючи наперед.
— Нейла.
Він висипав землю й відступив, звільняючи місце наступному.
Ілвара чекала неподалік. На її щоці була волога смуга. Вона витерла її зап’ястям, залишивши біля підборіддя трохи землі. Максим хотів сказати, але не став. Вона й сама незабаром помітила, провела пальцями по шкірі.
Вони повернулися до лави. Келін приніс води в невеликому кухлі. Максим узяв кілька ковтків і передав Ілварі. Вона випила, довго тримаючи посуд обома руками.
Могили засипали. Зверху поставили два невисокі камені. Дощечки з іменами Мейр повернула Нейлиній матері; та загорнула їх у тканину й притиснула до себе.
Максим подумав, що хотів би вміти прочитати ці знаки.
Не запитати, що вони означають, а впізнати самому. Як упізнавав знайомі імена на екрані телефона чи на конверті. Він знав кілька місцевих чисел, кілька слів, міг пояснити, чому заклинило шматок дерева. І досі не міг прочитати ім’я людини, з якою щойно прощався.
Він потер долоні. Земля забилася під ніготь.
Коли люди почали повертатися до будинків, Максим залишився сидіти. Надто довго стояв біля могил, тепер у боці ниючо тягнуло. Ілвара побачила, як він обережно змінює положення, але нічого не сказала.
Зачекає. За кілька хвилин стане легше.
Нейлина мати підійшла, коли на галявині лишилося небагато людей.
Тарен ішов за нею, тримаючи дерев’яну коробку. Побачивши, куди вона прямує, зупинився біля стежки.
Максим підвівся. Ельфійка глянула на його бік, потім на Ілвару. Щось запитала. Ілвара відповіла коротко, відступила на пів кроку, щоб вони бачили одне одного.
— Вона хоче запитати про Нейлу, — сказала людською.
Максим кивнув.
Мати тримала згорток із дощечками під пахвою. Друга рука лишалася вільною; вона то стискала пальці, то повільно розправляла їх.
Заговорила не відразу. Дивилася на Максима так, ніби намагалася знайти в його обличчі щось, що допоможе поставити запитання.
— Ти був із нею? До кінця? — переклала Ілвара.
Він кивнув.
— Був.
Ельфійка подивилася на Ілвару. Знову щось запитала, уже швидше.
Ілвара опустила очі.
— Вона говорила?
У Максима пересохло в роті. Перед очима знову виникли холодні Нейлині пальці, тканина, яку він тримав, кров біля оперення стріли.
— Так. Я не розумів.
Він показав на Ілвару.
— Вона розуміла.
Мати кивнула, не відводячи від нього погляду. Поставила наступне запитання.
Ілвара переклала тихіше:
— Їй було страшно?
Максим завмер.
Хотілося сказати, що ні. Що Нейла заспокоїлася, що вони все зробили правильно, що їй хоча б не було страшно. Кілька простих слів. Можна було вимовити їх навіть його поганою людською мовою.
Він згадав, як Нейла намагалася підняти лук. Як дивилася на Ілвару. Як заплющувала очі й знову відкривала, коли та торкалася щоки.
— Я не знаю, — відповів Максим.
Ілвара повільно підняла на нього очі.
— Я не знав її слів, — пояснив він. — Але ми були поруч. Увесь час.
Вона переклала.
Ельфійка довго мовчала. Максим стояв, відчуваючи, як під сорочкою тягне пов’язку, і не наважувався посунути руку до боку. Здавалося, будь-який рух зараз виглядатиме бажанням закінчити розмову.
Нарешті мати подивилася на Ілвару й заговорила до неї. Ілвара відповіла. На другій фразі голос у неї зірвався. Вона зупинилася, вдихнула й продовжила.
Максим відступив на крок. Потім ще на один.
Жінки говорили тихо. До нього долинало ім’я Нейли, окремі знайомі звуки. Він дивився на камінь біля стежки, даючи їм можливість побути без його запитань.
Тарен стояв неподалік. Поставив коробку на землю, сперся долонею на стовбур. Коли Максим глянув на нього, ельф не відвів очей.
Максим хотів щось сказати про Ревана. Що той відповість. Що його знайдуть. Проковтнув слова: сам не знав ні де він, ні як його шукатимуть.
Постояв мовчки.
Першою до нього повернулася Ілвара. Очі почервоніли, але голос тримався рівніше. Вона щось сказала, вказавши матері на лаву. Та похитала головою. Потім знову подивилася на Максима.
Він раптом зрозумів, що має ще дещо розповісти.
— У Варені, — почав він. — Коли ми йшли…
Зупинився, добираючи слова. Ілвара чекала.
— Ти назвала її ім’я. Я сказав неправильно. Вона всміхнулася.
Він торкнувся кутика власних губ, почуваючись незграбно від цього жесту.
— Я це пам’ятаю.
Ілвара вислухала. Переклала коротше, ніж він розповідав.
Мати заплющила очі. Кивнула кілька разів, провела пальцем під носом. Потім на мить торкнулася його руки вище зап’ястя й вимовила кілька слів.
Максим подивився на Ілвару.
— Каже: пам’ятай такою.
Він кивнув.
Жінка забрала руку й відійшла до Тарена. Той підняв коробку, щось тихо запитав. Вона відповіла, обернулася до могил і лише після цього рушила до стежки.
Максим дивився їм услід, доки постаті не зникли між деревами.
Назад ішли тією самою дорогою. Біля першого підйому Келін узяв його під лікоть. Максим цього разу не заперечував. Зупинилися біля лави, посиділи, пропускаючи кількох мешканців. Ніхто не питав, чому вони так повільно повертаються.
Біля майстерні Сірел розмовляла з робітником. Віз залишався на місці, двері були зачинені. Вона побачила їх, коротко кивнула й знову повернулася до співрозмовника. Розмовляла тихо, майже без звичних різких жестів.
У кімнаті Максим обережно сів на ліжко. Келін приніс води, поставив поруч кухоль. Ілвара затрималася біля дверей.
— Цілителька прийде, — сказала вона.
— Добре.
Він подивився на землю біля її підборіддя. Там ще лишилася тонка смужка.
— Тут, — сказав, торкнувшись власної щоки.
Ілвара провела пальцями по обличчю, глянула на них. Максим простягнув чистий край тканини, що лежала біля глечика. Вона витерла шкіру й поклала тканину на стіл.
Деякий час обоє мовчали.
— Дякую, що спитала, — сказав він нарешті.
Ілвара кивнула. Поглянула на дошку з малюнками, на маленьку модель поруч. Потім вийшла, тихо прикривши двері.
Келін залишився в коридорі. Максим чув, як той переставив стілець ближче до стіни й сів. У кімнаті було тепло. На столі від глиняної посудини лишилося темне коло, біля моделі лежав уламок олівця, який він учора так і не прибрав.
Усе було на місці.
Максим зняв ремінь, поклав на край ліжка. До роботи сьогодні повертатися не хотілося. Він узяв стару дощечку й знайшов рядки, які написав першого вечора.
Ерлен — мертвий.
Нейла — мертва.
Він подивився на них. Потім нижче, там, де ще лишалося вільне місце, дописав:
«Ерлен навчав хлопця робити стріли».
Олівець затримався над деревом. Максим повернув його між пальцями й додав другий рядок:
«Нейла всміхнулася, коли я не зміг правильно вимовити її ім’я».
Далі писати не було чого. Колись, можливо, Тарен розповість йому більше. Або Ілвара. Тоді він допише.
Максим поклав дощечку на стіл, цього разу написаним боком догори. Потягнувся до кухля й помітив під нігтем тонку темну смугу. Земля досі залишалася там.
Він налив у миску трохи води, повільно вимив руки й ліг, залишивши вікно відчиненим.