Модель на столі

На третьому малюнку міст уже нагадував міст.

На перших двох він був схожий на перекинутий ослін. Максим подивився на них, зітхнув і відсунув дощечку ближче до вікна. Світло падало навскіс. За ніч темний слід від олівця трохи розмазався під його долонею, і тепер біля одного з намальованих стовбурів росло щось схоже на кущ.

— Нехай буде кущ, — вирішив він українською.

Маленька модель лежала поруч. Дві дерев’яні деталі, паз, виступ і поперечна планка, яка не давала всьому роз’їхатися. Учора Максим був певен, що зрозумів її будову. Вранці перевернув — і виявив унизу ще одну виїмку. Для чого вона була потрібна, він не знав.

У кімнаті досі пахло травами. Цілителька вже встигла оглянути рану, змінити пов’язку й висловити своє ставлення до вчорашньої прогулянки. Цього разу без перекладача. Сенс Максим зрозумів із того, як вона поклала його руку на здоровий бік, потім указала на стілець біля столу й притримала за плече, поки він сідав.

Сперечатися він не став. Уночі прокидався двічі: то невдало повернувся, то потягнувся до глечика. Тепер рухався повільніше. Здебільшого це допомагало.

За дверима клацнули дерев’яні підошви. Хтось коротко заговорив із вартовим, віддалився. Максим повернув голову, прислухався й знову взявся до моделі.

Виступ ковзав у пазі туго. На одному кінці ходу деталі трохи перекошувалися. Максим обережно розвернув верхню, спробував ще раз. Знову те саме.

Він хотів посунути її сильніше, але зупинився.

Чудово було б почати знайомство з місцевою майстринею, зламавши річ, яку вона принесла для пояснення.

Максим поклав модель і намалював біля незрозумілої виїмки маленький знак питання.

Келін зайшов без ранкової похмурості. Поставив на край столу миску, хліб і кухоль, потім подивився на малюнки. Нахилив голову.

— Міст, — сказав Максим людською.

Келін роздивився третю спробу. Кивнув. Тоді перевів погляд на першу.

Максим перевернув дощечку.

— А це вже не твоя справа.

Вартовий упіймав інтонацію й усміхнувся. Показав на їжу.

— Їсти.

— Уже їм.

Максим відсунув модель від миски. Келін простягнув руку, посунув одну деталь до краю й притиснув пальцем поперечну планку. Щось коротко сказав ельфійською.

— Не ламати? — припустив Максим.

Той повторив. Повільніше. Потім показав, як треба трохи підняти верхню деталь, щоб вона знову вільно пішла в пазі.

Максим відразу потягнувся до моделі. Келін накрив її долонею й виразно подивився на миску.

— Ти сьогодні за цілительку?

Зрозумівши лише знайоме слово, ельф показав на двері. Очевидно, пропонував покликати.

— Не треба. Я їм.

Келін забрав руку. Поки Максим снідав, підсунув до вікна другий стілець, прибрав порожній кошик із кутка. Рухався швидко й мовчки. На поясі в нього висів невеликий ніж, біля піхов темніла плямка смоли. Максим помітив, що вартовий раз у раз тре її великим пальцем.

— Учора? — запитав він, показавши на пляму.

Келін глянув униз. Щось відповів, провів долонею вздовж уявної дошки й скривився.

Допомагав із мостом. Або йому дісталося за міст. Могло бути й те й інше.

Максим відламав шматок хліба й простягнув йому. Келін вагався недовго. Узяв, сів на край стільця біля дверей. За хвилину хтось гукнув із коридору. Він підвівся й вийшов, дожовуючи.

Максим залишив ложку в порожній мисці. У Дикому краї так починався б звичайний робочий день: поїв, перевірив сокиру, пішов по деревину. Тут сокири він не мав, ніж забрали, а робочий день залежав від того, чи знайде для нього час жінка, з якою він міг обмінятися десятком слів.

Він перевірив пов’язку крізь сорочку. Суха. Потім ще раз поглянув на нижню виїмку моделі.

Хоча б із цим можна було розібратися.

Сірел прийшла, коли знизу знову застукала пилка.

У руках вона несла згорток, під пахвою — вузьку дошку. Келін відчинив їй двері, переставив миску на підвіконня й одразу затримався біля столу. Сірел сказала йому кілька слів. Він відповів, показавши на порожній стілець.

— Ілвара? — запитав Максим.

Майстриня кивнула. Показала двома пальцями кроки по поверхні столу. Іде. Добре.

Вона розгорнула тканину. Усередині лежали зламана дерев’яна планка, два короткі бруски й тонкий клин із потемнілим кінцем. Максим придивився до планки. З одного боку дерево було вдавлене, блискуче від тертя. Біля отвору для штифта йшла тріщина.

Учорашній перехід.

Сірел поставила модель ближче до себе й простягнула руку до малюнків. Максим подав дощечку, повернувши кращим боком.

Вона роздивлялася довго. Потім указала на стовбур, перевела палець до опори й коротко запитала щось.

— Дерево, — сказав він. — Рух.