Там, де тече вода

Усередині пахло свіжою стружкою.

Максим очікував побачити щось урочистіше. Принаймні довгий стіл, за яким сидітимуть ельфи з такими суворими обличчями, що можна одразу зрозуміти: справи погані. Стіл справді був. І суворі обличчя теж. А от у кутку стояла драбина, під стелею виднілися дві замінені балки, і хтось залишив біля стіни кошик із дерев’яними клинами.

Тут ремонтували дах.

Це чомусь трохи заспокоїло. Навіть у тих, хто вирішував чужу долю, протікала покрівля.

За столом сиділи троє. Старша ельфійка з темним волоссям, у якому сивина зібралася окремими пасмами. Худорлявий чоловік із коротко підстриженим волоссям. І ще один, літній, що розклав перед собою кілька тонких дощечок. Біля стіни стояв Тарен. Він глянув на Максима, але не привітався.

Ілвара зупинилася посеред кімнати. Максим став поруч. Хтось указав на лаву.

— Дякую, — сказав він, сідаючи.

У боці потягнуло. Максим обережно посунувся, щоб не притискати поранене місце до краю ослона.

Старша ельфійка заговорила. Ілвара вислухала її й нахилилася до Максима.

— Мейр. Вона говорить за старших. Хоче почути, що ти бачив учора.

— Я вже тобі розповідав.

— Тепер їм.

— Зрозуміло.

Він розповів, добираючи короткі людські фрази й раз у раз допомагаючи собі жестами.

Про табір за камінням. Про Ерлена зі стрілою в грудях. Про те, як Реван виринув між деревами, як Нейла впала, а Максим спробував затримати нападника списом. На окремих словах Ілвара зупиняла його й перепитувала. Одного разу він мусив показати руками, як Реван відступав. Іншого — пояснювати різницю між «я бачив» і «я подумав».

Мейр слухала мовчки. Худорлявий ельф, ім’я якого Максим не вловив, поставив два запитання. Перше стосувалося стріли з чотирма насічками. Друге — чому Максим не вдарив Ревана, коли той упав на коліно.

Від другого запитання Максиму стало не по собі.

— Я не хотів добивати пораненого, — сказав він. — Думав, його можна зв’язати й допитати. Не знав, що в нього та річ зі світлом.

Ілвара переклала. Худорлявий ельф відповів різко. Тарен біля стіни стиснув щелепи.

Максим дивився на нього й не знав, куди подіти руки.

Нарешті Тарен сам щось сказав. Коротко, не дивлячись на Максима. Ілвара повернулася до нього.

— Тарен бачив, як ти допомагав Нейлі. І як ти відвернув Ревана від неї.

— Але це не допомогло, — тихо відповів Максим.

Ілвара не переклала останніх слів. Можливо, не почула.

Старші порадилися. Це тривало недовго. Літній ельф кілька разів щось записав; Мейр поставила питання Ілварі, отримала відповідь і повернулася до Максима.

— Тебе не звинувачують, — сказала Ілвара. — Але поки не знайдемо Ревана й не отримаємо звісток із Варена, ти залишишся тут. Сам не виходиш за межі поселення. У поселенні — з нашими.

Максим подумки повторив сказане. Виходить, не винен. Іти не можна. Чудова система.

— А скільки це триватиме?

— Не знаємо.

— Мій ніж? Спис? Лук?

Ілвара обмінялася кількома словами з Мейр.

— Зберігатимуть. Не заберуть назавжди.

Максим провів долонею по обличчю.

— Передайте до Варена, що я живий. Ерену, в дім письма. Мої речі залишилися в місті.

Мейр вислухала переклад прохання й кивнула. Ілвара пояснила: посланця відправлять, щойно з’явиться нагода. Точного дня не назвали.

На цьому все закінчилося.

Максим очікував ще якихось урочистих слів. Натомість писар зібрав дощечки, старші почали розмовляти між собою, а Тарен вийшов, так і не глянувши на нього вдруге.

— Ходімо, — сказала Ілвара.

— Тобто все? Я вже можу йти?

Вона подивилася на нього.

— До кімнати.

— Ага. Забув важливу подробицю.

Ілвара не зрозуміла жарту. Максимові теж було не дуже смішно.

На відкритому майданчику він затримався. Ліс шелестів над дахами, сонце пробивалося крізь гілки вузькими смугами. Унизу, під дерев’яними переходами, бігла вода. Вона була справжня, швидка, байдужа до рішень старших. Максим мимоволі простежив її шлях поглядом.

Канал, який він бачив уранці з коридорного вікна, виходив з-під кам’яної стіни й ішов до будівлі з широким дахом. Там оберталося колесо. Тепер його було видно краще. Воно рухалося нерівно: короткий оберт, легке сіпання, ще оберт. І раз на кілька секунд — глухий стукіт.

Три удари. Пауза. Ще один.

Звук, який розбудив його вранці, був схожий. Але цей долинав знизу, а не від ремонту даху.

Максим нахилився над поруччям.

— Що там?

Ілвара подивилася в той самий бік.