Глава 14. Тео & Лора

Я обережно розташував Арі на бетонній конструкції, тим часом як Лора розмовляла з Едді. Мій погляд часто потрапляв на тих двох. Схоже, що їй з'єднує не лише дружба, судячи з того як Лора поклала руку на плече чоловіка, щоб підтримати того. І обійми. Видно це було необхідно двом відразу. 

Роуз і Джен так і не повернулися. Все ж хотілося надіятися, що в тих двох все гаразд. Телефон завібрував і я включив. Дзвонив Маккі по відеозв'язку. Чесно не хотілося брати після того що він зробив. Проте це Мак і його проклятий характер. Тому зітхнув і вже відійшов прийняв відео.

На екрані з'явилася Шей, яка відразу почала говорити.

- Привіт! Слухай, я знаю, що ти зі мною не розмовляєш, проте це стосується твого друга. - Почала Шейбі, на фоні якої почувся крик. Дівчина прикрила очі, щоб заспокоїтися, і продовжила. - Я навіть не знаю як це сказати! Хоча ти теж якби з ним не розмовляєш...

- Що з Маккі? - Запитав.

Щоб ви розуміли, образа і досі нікуди не пішла. Проте обіцянка, яку Мак попросив мене виконати, все ж теж не зникла. І такі ситуації із зрадою були не вперше. І цього разу це вразило мене більше, ніж коли набудь. Але все ж хлопця пробачив.

Шей замовкає, бо не знає що сказати. Я повторюю запитання ще раз. Блондинка зітхає і відповідає.

- Тут краще не розказати, а показати... - Фон міняється. І ось крики стають голоснішими. На екрані з'являється Мак. Біля юнака стоять багато людей. Моєму виду відривається окривавлена поспіль біля ноги. Схоже Маккі наткнувся на вибухівку і частину ноги просто рознесло. Фон знову міняється. А згодом Шей промовляє.

- Слухай, я розумію, що ти злишся і на мене і на Мака. Проте послухай мене уважно. Я люблю Маккі, як для тебе це боляче не звучало. І те, що сталося з ним, це його бажання врятувати мені життя. Бо на його місці могла бути я, як не гірше. - Шей тяжко зітхнула. - Розумію, що треба подумати. Тому відключаюсь.

Відеозв'язок припиняється, а я так і продовжую стояти і дивитися в телефон. Через якийсь час чую знову пілікання. Шей з свого номера прислала фото Маккі. Хлопця схоже перебинтували, бо на фото він посміхнений і показує два пальця вверх.

Знову сповіщення. Пише Мак.

М: Одноногий передає привіт!

Т: Щось занадто радісно, як для того хто втратив частину ноги.

М: Стів сказав, що мені поставлять протез. І те, що він зв'язався з однією з лікарень, яка чудом не постраждала. Тому буду тренуватися по ускореній програмі. Скоро повезуть на обстеження!

Т: Слухай, хотів де що сказати... (може стерти?) Я знаю тебе з дитинства, твої заскоки і божевільний характер. (Мак мовчав) І ще пам'ятаю обіцянку.

На якийсь час утворилася тиша. А потім Мак написав.

М: Так ти мене пробачаєш?

Т: Одноногого так.

М: А двоногого ні?

- Маккі! - Засміявся я.

Т: Так хоч і трьохногого. Мак, ми з тобою друзі вже давно. Хоч ти і викидаєш дурниці, все ж втрачати тебе не хочеться. Тому вибачаю будь-якого.

М: Ну і жарти в тебе!

На цьому розмова наша закінчилася. Я посміхнувся тільки. Та мене позвала Лора, тому треба було йти до неї.

Лікарка обережно і досить кропітливо виконувала всі свої дії. Едді був її асистентом, тому подавав інструменти. Я ж стояв біля Арі і за цим всім спостерігав. Моє серце билося як шалене. Адже я ще ніколи так не переживав за дівчину, з якою познайомився два дні назад. 

І кожного разу як Лора повільно видихала, закінчивши один стьожок, мені вже хотілося придушити того, хто це влаштував. Лікарка кілька разів кашляла. Кашель був якийсь важкий. Хоча жінка була в рукавичках і масці все ж це було приводом для переживання.

Едді теж по-своєму переживав. Мовчки подавав інструменти. Проте нікуди не відходив.

- Все! - Лора перев'язала рану бинтами. - Тепер стеж за Арі.

- Як операція пройшла?

- Чесно сказати, важче ніж я думала. - Жінка поклала на залізний піднос скальпель. - Схоже, що рана заділа і легені. Я цю проблему вирішила, проте можливі і наслідки щодо цього. А так, все пройшло успішно!

Лора посміхнулася і відійшла кудись в сторону. Я ж залишився стояти біля Арі.

                            *               *                *

Я знімаю маску. Кров. Мій постійний супутник напротязі вже трьох років. Мокрий кашель. Слабкість, втомлюваність. Біль у грудях. І якщо ознаки хвороби можна заховати на обличчі за тонкою косметики. То що тоді зробиш з душею. 

Та я близько року вже не користуюся косметикою. Адже з того моменту як зрозуміла, що в мене туберкульоз, відразу пройшла обстеження і вже близько більше двох років п'ю спеціальні ліки. Можливо тому в мене з особистим життям. Сорок років життя промайнули дуже швидко.

Я кладу маску в металевий смітник, за нею йдуть і рукавички. З блокнота вириваю кілька листків, який знайшла в канцелярії, рву на частини і кидаю туди ж. Запальничку включаю і кидаю у все це. Поки моя допомога нікому не треба. А смітник вже наполовину заповнений. Пуфф! Утилізую і спалюю. Мої мікроби нікому не треба.

- Що робиш? - До мене підходить Едді. З цим бородачем вже відбулася розмова, коли той пішов заспокоїтись подалі від нас. Схоже, моя друга неоплачувана професія це ще й психолог. Жаль, що ніхто не платить! Хоча моя спеціалізація стосується більш лікарських направлень - хірургія, кардіологія, фармацевтика і т.д.

- Пішли каву вип'ємо? - Пропоную я, спостерігаючи за тим, що із смітника починає йти дим. Схоже, що догоріло вже все.

- Якраз хотів запропонувати. - Посміхається Едді. Киваю.

Я стою біля кофемашини, поки Едді готує каву. Чоловік взяв все необхідне для приготування, починаючи від самої кави, до молока, води і навіть сиропу, вершків, морозива та маршмеллоу для прикрас. Спостерігаю як чоловік уміло готує цей напій. 

І поневоді розумію, що починаю витріщатися на його мускулисті руки з випираючими венами. Лора, зупинить! Може тому це і робила, бо чоловік був стиль одягнений. Бородач був одягнений у сорочку, в якої закоротив рукава, охайно заправивши до ліктів. Зверху був чорний жакет. Схоже, робота якась ділова.