Глава 9. Арі & Тео

Я стою біля телефонів і відчуваю чужий погляд на собі. Вивчаючий. Спостерігаючий. От як можна зосередитися на закупівлі ґаджета, коли постійно так мене розглядають! Оглядаюсь. Нікого. Знову до телефонів. Знову цей погляд. Да хто ж це? 

Рушаю в сторону кухонної техніки. Наче немає. Фух. З вулиці чутно крики. Надіюсь, що з друзями все гаразд. В якийсь момент відчуваю якесь землетрусіння. Відскакую і якраз вчасно. Холодильники наче здуріли. Падають на підлогу. Фух. Ледве не вбили. Проте встигаю розібратись тільки з холодильниками, бо в якийсь момент чую грохіт і на мене щось тяжке падає. 

                                  *                 *                 *

Дівчина кудись пішла, тому я рушив за нею. Зупинився біля різних кухонних технік: мультиварок, вафельниць і тостерів. Бам! Щось рвонуло, і я побачив, як холодильники вирішили прилягнути. Незнайомка відскочила, проте на неї впали якісь бетонні конструкції та різні подібні будівельні речі. Я не встиг допомогти, як на мене впала мультиварка. Ну от хто додумався ставити такі речі на найвищу поличку? А раптом буде землетрус? Чи вибух?

Відкриваю очі. Голова наче боксерська груша. Отака! Велика. Піднімаюсь і оглядуюсь. Схоже, що по центру пройшла хвиля бомб, судячи по стонах, які доносяться з-під завалів. Добряче нас потрясло. Згадую про дівчину і рушаю в сторону холодильників. Де ж вона? Розумію, що ледве не наступив їй на руку. Присідаю і починаю розбирати конструкцію.

Симпатична. Хоч і без свідомості. Проте натикаюсь на проблему. Схоже, що якась залізячка простромила незнайомці живіт. Що робити?

Чую бігання по залу і до нас підлітає якийсь чоловік.

- Ви тут живі? - Питає.

Я показую на руку у дівчини.

Незнайомець оглядує рану і промовляє.

- Витягуй, бо ще органи якісь пораняться. А я побіжу за бинтами та якимись знеболюючими.

І тільки той зібрався бігти, як я запитав.

- Стій, а як вас звати?

- Зви мене Едді. І давай на "ти". - Посміхається бородач і тікає.

Дивний якийсь. Рана і правда небезпечна. В рюкзаку в себе знаходжу білу футболку, яку видно забув витягти з минулого тренування. Підійде. Я зручно беручи за залізячку і тягну на себе. Кидаю від себе і придавлюю рану футболкою, яка поступово починає червонішати.

Схоже, що люди по поступово отямлюються, бо чутно біготню туди сюди. Підбігає якась жінка.

- Як справи? - Нахиляється вона до дівчини. - Я лікар, мене звати Лора. Дай гляну.

Я прибираю руку і лікарка оглядає рану. Задає запитання, на які я відповідаю.

- Скажи мені, і який це ідіот запропонував тобі витягнути залізячку? - Глянула на мене Лора.

- Оно! - Показую на Едді, який з бинтами та різними баночками біжить до нас.

Жінка встає і як ураган рушає на чоловіка. Ну зараз почнеться. І дійсно, та починає кричати на Едді. 

- Ви не лікар, щоб радити комусь витягувати з живота якусь гостру річ! - Кричала Лора.

- Я ж тільки хотів допомогти! - Як кошеня заховався від гніву чоловік. - До того ж, хоч і не лікар, але зміг зрозуміти, що та залізячка могла проломити нирку як не зось інше. Тому...

- Прошу більше не пропонувати таких ідей нікому! - Лора тикнула вказівним пальцем перед носом Едді. - Що ви тут принесли? Давайте все! - І забравши все надибане рушила до нас. Бородач так і залишився розгублено стояти на місці.

- Це було дуже жарко! - Прокоментував перепалку цих двох, як тільки лікарка підійшла.

- Не люблю, коли вважають себе знавцями людських життів. - Промовила Лора. - Допоможи краще.

Спільними зусиллями ми перебинтували дівчину. Лікарка не забула і про мене, зупинивши кров, і накласти два пластери навхрест один на одного. 

- Я тоді пішла, а ти дай їй це понюхати! - Показала мені на вату і баночку з нашатирним спиртом. - Повинно допомогти. Тільки як звати тебе, хлопче! Не люблю надавати допомогу не знаючи ім'я.

-Тео.

- А дівчину?

- Без поняття. Ще не познайомився! 

- Ну як дізнаєшся, то скажеш. - Відповіла мені Лора. - Мене знайдеш там. - І показала на інший завал, де бинтували людей.

Я кивнув у відповідь. Жінка пішла, а я намочив спиртом вату і протягнув до носа дівчини.

                                  *                *                *

Відкриваю очі. Спереду плаває мошкара. Така величезна купка. Піднімаю руку, намагаючись прогнати їх. А ні, то моє волосся. І розумію, що мене тримає якийсь хлопець.

- Ціла? - Зацікавлено на мене дивиться той. 

Ну тепер зрозуміло хто мене так розглядував. Він.

- Я вам, що, приманка, щоб за мною треба так пильно слідкувати? - Глянула я на того.

- Ти про що?

- Ну це ж ти дивився на мене, коли я стояла біля телефонів. 

Юнак смутився, проте все ж згодився з цим.

- Да, я.

- А підійти і познайомитися, то не можна? Заскладно? - Підняла одну брову вверх.

-Я думав, але... - Почав той.

- Треба не думати, а робити в таких випадках! - Пояснила я. - Так давай, знайомся! Я Аріна, можна просто Арі.

-Тео, приємно познайомитися!

-Я б назвала іншу ситуацію, коли зустріч була і справді приємною, але і так зійде. - Махнула рукою я. Тео посміхнувся на це.

Треба вставати. Та схоже, що щось на виходило, бо раптом зарізало в животі, і я гепнулася назад. Мене зловили.

- Уф! - Тільки й промовила я.

- Тебе поранило цією залізячкою! - Тео протягнув мені палку. - Схоже, що сталися декілька вибухів по всьому центру, і на тебе впала частина стелі.

- А ти? - Я доторкнулася до рани на скронях.

- Не повіриш! Впала мультиварка! - Пояснив той.

- Ніколи не думала, що мультиварка так гепнути по голові може! - Провела я пальцями по пластирях.

- Сам не очікував!

- Так ми тепер тут застряли?

Але нашу розмову перебив Едді, який з гучномовцем стояв зверху на помості, який сам собі схоже і зробив.

- Всім значить привіт. Короче є гарна ситуація і погана. З якої почати?

Всі почали кричати про гарну.

- Так ось гарна. Схоже, що все, що ви побачите тут, буде безплатне, бо далі переходжу до поганої,  МИ ПІД ЗАВАЛОМ. І схоже, що треба рятувати нас не лише з середини, але із зовні. МИ ТУТ ЗАСТРЯЛИ НАДОВГО! Тому їжа є, ліки є, технології є, розваги є, туалет є. ОСТАННЄ НАЙГОЛОВНІШЕ. - Почувся сміх, бо схоже Едді якраз останнього хотів найдужче - Тому давайте знайомитися. Мене звати Едді. І я ХОЧУ в туалет.