Вдих. Видих.

День був сонячним та погожим.
Тепле проміння палило повіки — і від цього Анна прокинулась.
Її одразу наздогнало відчуття важкості, завдавши перший удар по свідомості:
"Це не сон, Господи… це все насправді!"
Вона гостро відчула, як тиск охопив її ззовні та зсередини.
Він стискав плечі, вганявся в тіло, напружував кожен нерв.
Анна спробувала глибоко видихнути, ніби цим могла полегшити свій стан.
Та це не допомогло.
Повітря також давило. Навіть воно.
Анна перебувала в руїнах, затиснута з усіх боків.
Груда холодного каміння давила на неї, приносячи нестерпний біль,
який ставав різкішим із кожним подихом.
Обвалини стискали її тіло — холодно, нещадно,
здавлювали ребра, вгризалися в шкіру. Вона залишалася непорушною.

"О Боже… Невже це все насправді?"
Знову — те саме питання. Безкінечне.
Порожні очі ковзнули по уламках, по сірості завалів.
Пил. Тиша.
Усе застигло.
Мить пустоти, провалля, що тягнеться ніби вічність.
І знову — те саме:
"Коли це все закінчиться?"
Здається, на балансі не має сил.
Вона вдивлялась у сірість буття, не відчуваючи в собі життя.
Проте біль - не найстрашніше.
Темрява - ось що було справжнім ворогом.
Повіки опускалися, піднімалися… і що?
Вона не зникала.
Темрява проникла всередину, стиснувши її своїми путами, міцніше за каміння.
Вона висмоктувала все: надію, віру, будь-яку іскру, що могла б стати силою.
Надія.
Якби вона була…
Хіба не допомогла б їй?
Хіба б залишала Анну непорушною?
Та, на жаль. Надія була з’їдена печаллю —
глибокою, безмежною.
Здається, тепер точно без шансів.
Та й розпач забирав останні залишки сил, що були в резерві.

Погляд дівчини — застиглий.
Думки — уривчасті.
Вдих. Видих.
Завалини залишалися непорушними.
Анна чекала кінця, що мав би принести полегшення.
Але він не приходив.
Та й вона знала — рятунку теж не буде.
Довкола стояв високий паркан, густо обвитий трояндами й плющем.
Усі, хто проходив поряд, не чули й не бачили її, милуючись ароматом запашних квітів.
Скільки вона тут?
Нестерпно довго. Здається, вже цілу вічність.
Тиск у грудях посилювався, ком в горлі відчувався ніби вроджений.
"Хто б міг подумати, що зі мною таке станеться?"
Сама винна.
Не очікувала, що, віддавши так багато, можна отримати взамін пустку.
Не має сил навіть на крик.
Безсилля.
Вдих. Видих.
"Небо гарне. Напевно. Раніше воно мені б сподобалось…
Тепер — лише байдужість. Марнота.
Для чого це все, Боже?
Боляче…"
Вдих. Видих.Темрява. 
І тиша...