РОЗДІЛ 19 — Новий рік

Зима накрила заміський будинок Бойків легким сніговим покривалом, перетворюючи подвір’я на білу казку. Кожна алея, кожне дерево були прикрашені ліхтариками, а мороз створював тонкий дзеркальний шар на вікнах. Усередині панував святковий хаос: кулінарні запахи, мерехтіння гірлянд і гомін гостей. Цього року збір родини був особливим — вперше всі разом святкували Новий рік, і, як заведено, Роман та Марина мали здаватися ідеальною парою.

Марина з ранку займалася останніми приготуваннями. На кухні панував абсолютний порядок: вона зосереджено розкладала закуски на тарілки, перевіряла соуси і салати, підлаштовуючи все під свій блог. Камера була налаштована, але цього разу стрім був для її внутрішнього задоволення, бо вона знала — всі ці посмішки ідеально поєднуються зі святковою атмосферою.

— Марина, ти виглядаєш чудово, — почулося з коридору. Роман стояв у чорному костюмі, розправляючи краватку. Його погляд спочатку був холодним, але коли він побачив її, у ньому промайнуло щось тепліше.

— Дякую, — відповіла вона, не відводячи очей. — Тільки не забувай, що на камеру ми знову граємо ідеальну пару.

Він стиснув її руку. Цього разу — не для публіки, а щиро. Марина відчула тепло, яке відрізнялося від усіх попередніх дотиків.

— Я знаю, — тихо сказав Роман. — І… здається, мені це подобається.

Марина лише усміхнулася, але в її очах читалася легка іронія: «Нарешті ти почав це усвідомлювати».

Гості почали прибувати. Спершу з’явилися бабуся Романа і його батьки — вони були зазвичай спокійними та стриманими, але сьогодні сяяли святковим настроєм. Вітання лунали урочисто, обійми, поцілунки в щоку, крики «З Новим роком!» і щирі усмішки, що змушували Марину і Романа піднімати свої щоки в підробленій радості, яка все ж з кожною хвилиною ставала менш фальшивою.

— О, як красиво у вас тут, — захоплено сказала бабуся, оглядаючи інтер’єр будинку. — І як затишно!

— Дякуємо, — відповів Роман, його тон був стриманим, але у погляді було щось тепліше, ніж зазвичай.

— Я думаю, що вам варто триматися за руки, — додала бабуся, усміхаючись. — Новорічні традиції… і романтика.

Роман обережно взяв Марину за руку. Тепер це не було вимушеною демонстрацією для батьків — тепер їхні пальці переплелися щиро. Вперше вони відчули, що цей дотик — справжній.

Марина дивилася на Романа і всередині відчувала дивне тепло, яке змішувалося з хвилюванням: це був момент, коли їхні серця, нарешті, почали битися в унісон.

Але свято завжди несе із собою свої перевірки. У двері подзвонили. Це були Ольшанські. Батьки Марини приїхали несподівано, з обличчями, які виражали все: гнів, розчарування, роздратування. Вони очікували побачити свою доньку, як виконавець своєї “місії”, і бути впевненими, що все йде за планом.

Марина глибоко вдихнула, піднімаючи голову:

— Привіт…

— Привіт, — холодно відповіла мати, не відводячи очей. — Давно не бачились.

Батько підняв брови, його очі блищали від невдоволення:

— Так, давно. Ми хотіли приїхати і перевірити, що сталося після того весілля…

Роман ступив уперед. Він відчув, як напружується його тіло: він знав, що конфлікт неминучий.

— Доброго вечора, — його голос був спокійним, але холодним. — Все добре. Ми святкуємо Новий рік.

— Ми чули, що ваша наречена зірвала угоду… — різко промовила мати Марини, намагаючись загострити момент.

Марина стиснула губи, намагаючись не відповісти різко. Вона знала: публічно вони мають виглядати ідеальною парою.

— Насправді, — тихо сказав Роман, — ми давно разом. І ми щасливі.

— Щасливі? — іронічно підкреслила мати Марини. — Цікаво, як це виглядає після того, що ти зробила…

Марина відчула, як все всередині стискається. Вона дивилася на батьків і одночасно на Романа. Його руки на її спині стали її точкою опори. Він не відводив погляд, не робив вигляду, що все просто гра.

— Мамо, тату, — сказала Марина тихо, — я розумію вашу злість, але все сталося так, як мало статися. Я прийняла рішення сама.

Батьки розгубилися. Вони не чекали такої прямоти, не чекали, що Марина візьме відповідальність на себе.

— І ти справді щаслива? — тихо спитав батько.

Марина поглянула на Романа. Він кивнув, стиснувши її руку сильніше. Вона відчула підтримку, яку важко було передати словами.

— Так, — сказала вона рішуче. — Щаслива.

Ольшанські помовчали. Напруга висіла в повітрі, але на обличчях Романа і Марини не було страху. Їхні пальці все ще переплелися, а серця билися в унісон.

Свято продовжувалося. Гості прибували, музика лунала, келихи з шампанським піднімалися, але Марина відчула, що найбільше новорічне чудо — це не гірлянди і не подарунки, а той момент, коли вона і Роман вперше щиро відчули себе разом.

Після офіційної частини, коли всі розсілися за великим столом, батьки Марини не витримали. Вони тихо, але різко промовили:

— Ми хотіли б знати, що наші домовленості… — почала мати.