РОЗДІЛ 18 — Інтимність

Ніч опустилася на заміський будинок Бойків важким оксамитовим темним покривалом. За вікнами морозно скрипів сніг, а всередині панувала гнітюча тиша — така, яка завжди з’являється після бурі. І цього разу буря була всередині: Роман і Марина пережили чергову масштабну сварку.

— Ти не можеш постійно поводитися так, ніби я — твій проект, а не жива людина! — Марина голосно випалила, розмахуючи руками, щоб підкреслити кожне слово.

Роман стояв навпроти неї, плечі напружені, руки стиснуті в кулаки. Він відчував, як серце б’ється швидко, але не від зради чи страху — а від того, що її слова зачепили його глибше, ніж будь-яка сварка раніше.

— Я не твій проект! — рвучко відповів він, крокуючи ближче. — Але ти не розумієш, що іноді мені треба поводитися холодно, щоб не втратити контроль!

Марина роздратовано скривилася:

— Контроль? Над чим? Над мною?

Вона кинулася до дверей, збираючись вийти, але Роман зупинив її одним різким кроком уперед.

— Слухай, — його голос став тихішим, але не менш рішучим. — Досить бігати. Поговоримо нормально.

Марина замерла, не відразу відповідаючи. Її грудей переповнював гнів і розгубленість, але щось у тону Романа змусило її залишитися.

Вони сіли на диван, але на відстані півтора метра один від одного, і тиша тривала кілька секунд, що здавалися вічністю.

— Добре, — нарешті почала Марина. — Ти хочеш, щоб ми… говорили чесно?

Роман кивнув. Його очі дивилися прямо на неї, без звичних масок і фальшивих усмішок.

— Так. Чесно. Без усіх цих публічних посмішок, блогів, камер, батьків.

Марина глибоко вдихнула і випустила повітря, ніби звільняючи себе від ваги всіх днів, проведених під прицілом чужих очей.

— Тоді… — її голос тремтів — я хочу знати, що ти насправді відчуваєш. Не на камеру. Не для Данила чи для бабусі.

Роман дивився на неї, ніби на живу загадку, яку він не розгадав до кінця.

— Я… — почав він, і перервався. — Мені важко казати це вголос.

— Скажи, — прошепотіла Марина, нахилившись ближче, аби почути кожне його слово.

— Ти… ти не просто моя “дружина за контрактом”. — Його голос став тихим, майже невпевненим. — Ти… — він зробив паузу, бо слова заплуталися у горлі, — ти мені потрібна.

Марина відчула, як серце стрибнуло у грудях. Вона хотіла відповісти, але слова застрягли, а очі говорили за неї: “Я теж потребую тебе.”

Вони сиділи так, обидва мовчки, але мовчання більше не було зброєю — воно стало містком. Роман зробив повільний крок уперед і взяв її руку. Марина стиснула його пальці, відчуваючи тепло, яке відрізнялося від будь-якого публічного дотику.

— Я хочу бути чесним з тобою, — сказав Роман, ледве доторкнувшись чолом до її. — І більше не хочу приховувати, що ти… важлива для мене.

Марина глибоко вдихнула. Вона відчула, як її власні почуття проростають, відточуючи лід, який так довго існував між ними.

— Я теж боюся, — сказала вона тихо, — бо що якщо це знову просто гра? Але… — вона подивилася йому в очі — але мені здається, що вперше це справжнє.

Роман повільно нахилився, їхні губи зустрілися в перший ніжний поцілунок. Без акторства. Без камер. Без публіки. Лише вони двоє.

Почуття вибухнули в ньому і в ній одночасно. Тепло і холод, страх і бажання змішалися в неймовірній гармонії. Кожен рух був обережним, кожен дотик — важливий, як якщо б вони вчилися відчувати одне одного знову.

— Марина… — прошепотів він між поцілунками, тримаючи її обличчя в руках. — Я хочу знати тебе, не тільки на камеру.

— І я хочу знати тебе, — відповіла вона, відчуваючи, як напруга між ними нарешті починає спадати.

Вони повільно спустилися на килим перед каміном, продовжуючи тримати одне одного. Роман гладив її волосся, вона тихо сміялася, коли він випадково торкався носом її щоки.

— Ти серйозно можеш бути милим, коли хочеш, — прошепотіла Марина, ледь посміхаючись.

— І ти теж можеш бути небезпечною, коли смієшся так, — відповів Роман, обіймаючи її міцніше.

Секунди перетворилися на хвилини, хвилини — на години. Вони вперше відчули справжню близькість, ту, яка не потребує камер, підписників чи публічних усмішок. Лише вони двоє і тиша, яка стала їхньою союзницею.

Марина почала розповідати про себе: про страхи, які відчувала під час першого весілля; про те, як важко було бути акторкою для батьків і підписників. Роман слухав уважно, не перебиваючи, не коментуючи. Він зрозумів, що кожне її слово — це крок назустріч довірі.

— Ти знаєш, — сказав він, коли вона зробила паузу, — я теж ніколи не хотів, щоб це був лише контракт. Але щось всередині мене змінилося. Тепер я не можу уявити життя без тебе, навіть якщо це і все ще гра для інших.

Марина відчула, як її серце розтануло. Вона вперше дозволила собі відпустити страхи і просто бути поруч з ним.

Вони сиділи обійняні, мовчки, і раптом зрозуміли: справжня інтимність — не лише фізична близькість. Це відкрите серце, довіра, можливість бути собою без масок.