РОЗДІЛ 17 — Блог, сміх, ревнощі

Ранок у будинку Бойків розпочався так само тихо, як і попередні дні, але для Марини він мав стати особливим. Вона розставила камери, підготувала освітлення і обладнала кухню так, щоб усе виглядало бездоганно для її підписників. Марина була не просто дружиною Романа; вона була фуд-блогером, і тепер цей будинок став її студією.

— Гаразд, почнемо сьогоднішній стрім, — сказала вона, дивлячись у камеру, а за спиною тихо стояв Роман у спортивних штанах.

Він знову з’явився у кадрі несподівано, і Марина ледве втрималася, щоб не засміятися.

— Романе! — закричала вона, роблячи вигляд, що суворо його відштовхує. — Ти знову потрапив у кадр!

— Я що, заважаю? — запитав він, широко посміхаючись, хоча сам ледве стримував сміх.

— Звичайно, заважаєш! — відповіла вона, хитро усміхаючись. — У всіх підписників ти тепер головний фоновий герой.

Роман розсміявся, і його сміх був настільки щирим, що Марина відчула маленьку хвилю тепла. Вони обидва знали, що це лише перший крок у складній грі публічних і приватних емоцій.

— Добре, почнемо, — сказала Марина, відсунувши його подалі. — Сьогодні ми готуємо шоколадні панкейки з карамельним соусом.

— Ммм, звучить смачно, — відповів Роман, хоча він і не планував пробувати нічого сьогодні.

Камера включила стрім, і Марина почала пояснювати рецептуру, рухи рук, тримати баланс між професійною серйозністю і веселими жартами.

— А ось наш “гостьовий експерт”, — жартома підвела вона, кидаючи погляд на Романа, який намагався тихо пройти повз кухню.

— Експерт з того, щоб заважати? — підхопив він, і його тон змусив Марину реготати.

— Саме так! — сміялася вона, — а ще він головний дегустатор, хоч би він сам цього не хотів!

Глядачі стріму миттєво реагували у чаті. Серце Марини калатало: коментарі сипалися зі швидкістю світла. “Ідеальна пара!”, “Романе, ти такий милий!”, “Марина, сміх і кулінарія — це бомба!”

Марина дивилася на екран і посміхалася, а Роман стояв поруч і мовчки спостерігав, як вона взаємодіє з аудиторією. Йому не подобалося бути об’єктом сміху, але водночас він відчував, що щось всередині змінюється.

— Ти надто серйозно дивишся, — сказала Марина, коли він вкотре потрапив у кадр із суворим виразом обличчя.

— Тому що я спостерігаю, — відповів він.

— І це виглядає так, ніби я готую для тебе, а ти мене оцінюєш, — сміялася вона.

— Мабуть, так і є, — відповів Роман, і в його голосі прозвучала легка усмішка.

Після декількох хвилин вони продовжували готувати, жартуючи, підштовхуючи одне одного, випадково зачіпаючи руки, випадково торкаючись плечей. Усе це виглядало природно на камеру, але відчуття, що вони вчаться бути поруч не тільки для публіки, лише підсилювалося.

— Ти знаєш, — почав Роман, коли Марина відклала миску з карамельним соусом, — іноді мені подобається, що ти смієшся.

— І що? — запитала вона, хитро посміхаючись.

— Це робить цей дім… мені здається, теплішим, — відповів він, і на мить їхні очі зустрілися.

Марина відчула невеликий укол серця. Вона не звикла, що чоловік, який раніше був холодний, говорить такі слова.

— Добре, — промовила вона, намагаючись повернутися до ролі ведучої. — А тепер поливаємо наші панкейки соусом. І ти, Романе, можеш хоча б спробувати шматочок.

— Ні, — різко відповів він. — Ще не зараз.

— Тоді я буду сама дегустувати, — посміхнулася Марина. Вона взяла ложку і піднесла до рота шматочок панкейка, насолоджуючись солодкістю та теплом моменту.

— О, ні, — пролунав його голос. — Ти хочеш, щоб я заздрив цим панкейкам?

— Можеш спробувати, якщо наважишся! — вигукнула вона, реготячи.

Вони продовжували готувати ще кілька годин. Кожен новий рецепт ставав приводом для комедійних сцен: Роман випадково зачіпав камеру, падала мука, Марина сміялася так, що доводилося брати паузи. Глядачі в чаті обожнювали їхні невеликі фейли, коментарі сипалися одна за одною: “Це справжнє шоу!”, “Я хочу таку дружину!”, “Ви з Романом ідеальна пара!”.

Після стріму вони сідали на диван, втомлені, але задоволені.

— Ти помітила, — почала Марина тихо, — як вони всі думають, що ми закохані?

— Так, — відповів Роман. — І вони не знають, що насправді ми лише вчимося не вбивати одне одного.

Марина сміялася, але в її очах було трохи суму.

— Може, якось… — почала вона, — ми можемо бути разом не тільки на камеру?

Роман замовк, дивлячись на неї. Мовчання тривало декілька секунд, які здавалися вічністю. Потім він тихо промовив:

— Можливо. Але не спіши.

Марина кивнула. Вона знала, що це маленький крок, але для них обох він означав початок чогось більшого.

Після обіду вони вирішили прогулятися садом. Сніг м’яко скрипів під ногами, а повітря було морозне, свіже.

— Ти серйозно не хочеш спробувати панкейк? — запитала вона, кидаючи на нього ледве помітний шматочок.