РОЗДІЛ 16 — Лід між ними

Будинок Бойків зустрічав їх тишею. Величезні панорамні вікна відбивали останні промені зимового сонця, і світло, що падало на паркет, створювало відчуття спокою, якого між ними ніколи не було. Марина стояла на кухні, приготувавши невеликий перекус для себе та Романа, коли він увійшов із спортивного залу.

— Ти вже тут? — запитала вона, намагаючись говорити спокійно, хоча серце калатало.

— Так, — коротко відповів він, не дивлячись на неї. Його плечі були ще вологі від поту, а волосся злегка розпатлане.

Марина відчула знайому хвилю напруження. Вони тепер більше не ховалися від себе, але ще не навчились говорити відкрито. Лід між ними був товстим, і він ніколи не танув від слів, лише від дій, від тих невеликих сигналів, які вони наважувалися віддавати одне одному.

— Ти голодний? — запитала вона, підставляючи на стіл тарілку з тостами та фруктами.

Роман лише кинув погляд на їжу.

— Не хочу, — тихо, але різко промовив він.

— Добре, — відповіла Марина, зітхаючи. — Тоді я буду сама.

Вона сіла, порізала фрукти, насипала тости. Кожен рух був спробою відчути контроль у хаосі їхніх взаємин. Вона розуміла, що їхній шлюб на публіці виглядає ідеально — закохана пара, яка начебто безмежно щаслива. Але вдома вони залишалися ворогами, хоча й з невловимою ниткою цікавості одне до одного.

— Марина, — раптом промовив Роман, сідаючи на інший кінець столу, — ми повинні говорити відверто.

Вона підняла очі, відчуваючи напруження.

— Про що?

— Про нас. — Він зробив паузу, підбираючи слова. — Не на камеру, не для батьків, не для всіх інших. Тільки ми двоє.

Марина зітхнула. Вона знала, що цей момент настане, але боялася його. Роман ніколи не говорив відверто, і зараз вона не була впевнена, що зможе витримати правду.

— Добре, — сказала вона нарешті. — Говоримо.

Роман відсунувся трохи далі, але його погляд залишався на ній. Це був погляд людини, яка нарешті наважилася показати справжню сторону, хоча й із обережністю.

— Ти знаєш, — почав він, — що весь цей шлюб… почався як угода. Контракт. Я одружився з тобою не через почуття.

Марина відчула, як її серце стиснулося.

— Я знаю, — промовила вона тихо. — І я теж розуміла. Але… тепер все інакше.

Він здивовано підняв брову.

— Інакше?

— Так, — відповіла Марина. — Ми щодня вчимося бути щирими, хоч би трішки, коли ніхто не бачить. Іноді це страшно, але… це те, що робить нас людьми, а не маріонетками угоди.

Вони мовчки дивилися один на одного. Лід між ними не розтанув, але тріснув. Вона відчула, що перша нитка довіри проклала шлях.

У цей момент почувся дзвінок у двері.

— Хто це може бути? — запитала Марина, підводячись.

— Бабуся, — коротко відповів Роман. Його голос змінився. Тут він не був холодним і далеким, тут він був напруженим.

Вони відійшли до вітальні, де на дивані вже сиділа бабуся Романа. Її очі були спостережливими, уважними до найдрібніших деталей.

— Привіт, люба, — промовила вона, коли Марина увійшла. — Тобі зручно тут?

— Так, дякую, — відповіла Марина, намагаючись приховати хвилювання.

Бабуся поглянула на Романа, потім на Марину, і нарешті тихо сказала:

— Я знаю, що між вами щось не так.

Марина здивовано підняла брови.

— Що ви маєте на увазі?

Бабуся лише тихо усміхнулася.

— Я живу з твоїми батьками, Романе, і бачу, як вони думають, що ви щасливі. Але я бачу інше. Холод, напруження, слова, що не доходять. Я хочу, щоб ти зрозуміла, Марина, що я бачу правду. І іноді — коли ніхто не бачить — потрібно довіряти тому, що відчуваєш.

Марина відчула, як її серце стиснулося. Вона відчула підтримку, якої давно чекала, від людини, яка бачила справжнє, а не маску.

— Дякую, — промовила вона тихо. — Це важливо.

Бабуся кивнула.

— Знаєш, — продовжила вона, — я колись теж вчилася відрізняти правду від вигляду. І ти можеш це зробити. Лише не забувай, що холод не завжди означає байдужість, а посмішка — не завжди щастя.

Марина відчула, як ці слова проникають глибоко в душу.

Після розмови бабусі, Марина повернулася на кухню, де Роман вже стояв біля вікна, дивлячись на засніжене подвір’я.

— Ти поговорила з бабусею, — сказав він. — Що вона тобі сказала?

— Вона бачила нас такими, які ми є, — відповіла вона. — І дала мені зрозуміти, що не варто ховатися.

Він мовчав, підходячи ближче.

— Можливо, ми можемо спробувати, — промовив він тихо. — Бути чесними, хоч би на хвилину.

Марина кивнула.

— Так, можливо, можемо.

Вони сіли поруч, але ще не доторкалися одне до одного. Мовчання було не порожнім — воно було наповнене емоціями, страхами і, можливо, маленькою іскоркою симпатії, яка зародилася між ними.