РОЗДІЛ 13 — Камілла повертається

Ранок почався звичайно. Сонячне світло проникало крізь панорамні вікна дому Романа і Марини, відбиваючись на гладких поверхнях сучасних меблів. Марина готувала каву, як завжди, уважно відмірюючи зерна для свого улюбленого еспресо, і одночасно переглядала коментарі під останнім відео блогу. Вдома панував відносний спокій, але дівчина відчувала, що цей день обов’язково буде особливим — напруження, яке трималося невидимою ниткою, зростало.

Телефон завібрував. На екрані з’явився незнайомий номер. Марина не відразу підняла слухавку, бо відчувала внутрішнє передчуття чогось неприємного. Проте голос на іншому кінці лінії змусив її серце пропустити удар:

— Марина, ти готова до несподіванки? — прозвучав знайомий голос Камілли, сповнений іронії і глузування.

Марина ледве стримала прокльони. Камілла, здавалось, з’являлася завжди у найнесподіваніший момент, немов тінь минулого, яке Марина намагалася забути.

— Що ти хочеш? — спокійно, але з ледве помітним напруженням відповіла вона.

— О, нічого особливого, просто подивитися, як ти тримаєшся. Тобі ж цікаво, що про тебе думають інші, правда? — Камілла голосно сміялася, наче передчуваючи свою перемогу.

Марина відклала телефон і глибоко видихнула. Вона знала, що Камілла намагатиметься принизити її будь-якими способами — публічно чи особисто. Але сьогодні був особливий день: її місце поруч з Романом під пильною увагою батьків та родини.

Кілька годин потому їхній дім наповнився шумом: дзвінок у двері, важкі кроки, і на порозі стояла Камілла, усмішка якої здавалася ще більшою, ніж в реальності. Вона була вбрана стильно, дорого, з відтінком зверхності, яка могла дратувати кого завгодно.

— Привіт, Марина, — сказала Камілла, розкручуючи волосся, наче демонструючи, що в неї все під контролем. — Давно не бачилися.

Марина залишалася непорушною. Вона знала, що будь-яка емоційна реакція зіграє на руку Каміллі.

— Привіт, — холодно відповіла вона. — Що тебе сюди привело?

Камілла підійшла ближче, ніби випадково зачепивши плече Марини. Її голос був м’яким, але пронизливим:

— Ти ж знаєш, я люблю перевіряти конкурентів. Особливо тих, які випадково опинилися поруч із… цікавими чоловіками.

Марина ледве стрималася від того, щоб не відповісти якимось різким сарказмом, і в цей момент Роман увійшов у кімнату. Його обличчя було спокійне, майже байдужне, але погляд уважно відслідковував ситуацію.

— Камілла, — сказав він холодно, — ти тут із якою метою?

— О, просто поздоровити старих знайомих, — відповіла Камілла, але її усмішка говорила інше: вона хотіла спровокувати конфлікт.

Батьки Романа, Вікторія Андріївна та Георгій Дмитрович, тихо спостерігали за сценою, не розуміючи напруження між двома жінками.

— Моя дружина — найкраща жінка, яку я зустрічав, — сказав Роман, роблячи паузу так, щоб це почули всі, включаючи Каміллу. Його голос був спокійний, впевнений, але Марина відчула ледь помітне напруження у ньому.

Камілла на секунду завмерла, а потім обійшла Романа, намагаючись виставити Марину посміховиськом перед батьками.

— О, я бачу, що ти намагаєшся виглядати добре, — промовила вона з натяком. — Але ж щось тут не так…

Марина відчула, як її щелепа стиснулася. Вона знала, що будь-який неправильний рух може дати Каміллі ще одну перевагу.

— Мене не цікавить твоя думка, — відповіла Марина холодно. — І не чекай, що я буду реагувати на твої провокації.

Камілла ледве помітно фыркнула, але не сказала більше нічого, зрозумівши, що Марина не збирається вступати в гру.

Після того, як гості пішли, в домі залишилися лише Роман і Марина. Нарешті вони опинилися наодинці.

— Не думай, що я тебе захищав через симпатію, — сказав Роман різко, коли двері за Каміллою зачинилися.

Марина уважно глянула на нього, намагаючись відчути правду в його словах.

— Так, я розумію, — відповіла вона спокійно, але серце билося швидко.

Він підійшов ближче. Його очі видавали більше, ніж він хотів показати словами. Там була не злість, не байдужість, а щось інше — внутрішня боротьба між холодом контракту і неусвідомленим захопленням.

— І все ж… твої слова під час вечора — вони звучали щиро, — тихо сказала Марина, граючи на тонкій межі провокації.

— Не шукай щирості там, де її немає, — відповів він, але Марина помітила, як м’язи його обличчя розслабляються лише на мить.

Вони мовчали кілька секунд, слухаючи лише звук годинника і своє дихання. Ніч обіцяла довгі розмови, ще більше випробувань, і перші проблиски почуттів, які вони ще не могли назвати по імені.

Марина сіла на край дивана, в голові прокручуючи всі події дня: провокації Камілли, підтримку Романа перед батьками, холод його слів і погляд, який говорив більше, ніж слова.

— Романе… — нарешті промовила вона, — ми будемо змушені робити це ще не раз, правда?

Він сів поруч, трохи нахилившись до неї.

— Так. На публіці — завжди, — промовив він тихо. — Але за дверима цього дому… нічого не обіцяю.