РОЗДІЛ 8 — День після поцілунку

Сонце піднімалося над їхнім заміським маєтком повільно, розтягуючи довгі тіні по ідеально рівному подвір’ю. Вітряне світло лягало на високі панорамні вікна, відбиваючи зелені крони дерев і сріблясті від перших морозних інеїв дахи сусідніх будинків. У таку холодну зимову ранкову тишу будинок здавався величезним, майже порожнім — і водночас повним напруги.

Марина прокинулася першою. Її тіло ще відчувало тепло поцілунку в гаражі, а серце калатало так, ніби вона пробігла марафон. Вона сиділа на краю ліжка, дивилася на велику кімнату, де все було ідеально — від світлого ліжка з пуховими ковдрами до кришталевого світильника, що висів над столиком з книгами. Але ця ідеальна краса була чужою. Її очі сумно ковзали по предметах інтер’єру, бо жоден із них не належав їй, а той, хто мав стояти поруч і розділяти цей простір, стояв у кімнаті на іншому боці стіни, мовчазно і холодно.

Вона підвелася, зняла тонкий халат і пройшла до кухні. Повітря в будинку було прозоре й свіже, але Марина відчувала напругу так, ніби вона важчала з кожним кроком. Вона вмикнула плиту, налаштувала кавоварку, підготувала інгредієнти для сніданку, і в голові прокручувала плани: як зберегти публічну маску, щоб батьки думали, що все між ними з Романом ідеально, і водночас не вибухнути від гніву, що він навіть не звертає уваги на її турботу та страви.

Через декілька хвилин Роман увійшов у кухню, на ньому були спортивні штани та сірий светр, волосся розпатлане, а обличчя похмуре. Він зупинився біля дверей і мовчав, спостерігаючи, як вона розставляє тарілки, збирає сирі інгредієнти для млинців і посміхається камерному об’єктиву телефону — сьогодні вона збиралася вести прямий ефір для блогу.

— Що ти робиш так рано? — його голос був тихим, але в кожному слові відчувався відтінок гніву.

— Готую сніданок і прямий ефір для підписників, — відповіла Марина, не відводячи очей від смартфона. — Хочеш, можеш подивитися. Може, навчишся готувати.

— Мені не треба нічого навчатися, — холодно кинув він і сів за стіл, не знімаючи пальто. — Тільки не чіпай мене своїм «щастям».

Марина глибоко вдихнула і зробила вигляд, що не помічає його колючості. Вона знала: зараз почнеться холодна війна, яку вони з Романом розпочали ще з моменту підписання паперів.

Вона виставила перед ним тарілку з гарячими млинцями, накриту полуницею і сиропом. Поки він мовчав, вона ледь стримувала бажання кинути все і кричати від роздратування.

— Спробуєш? — обережно запитала вона.

— Ні, — тихо, але впевнено відповів Роман. — Можеш подавитися.

— Добре, — сказала Марина і тихо шипнула собі під ніс: — Хоч би ти подавився цими млинцями.

Вона на мить зупинилася, розуміючи, що це перша щира думка, яка не призначена для камери, для публіки або для когось із підписників. Це була її приватна правда: він дратує, і вона хоче йому це показати.

Прямий ефір розпочався. Марина усміхалася, розповідала рецепти, давала поради підписникам. Роман сидів навпроти, з вигляду зовсім байдужий, але час від часу відчував, як камера ловить його обличчя. Глядачі в чаті відразу почали обговорювати: «Яка класна пара!», «Вони ідеальні разом!», «Дивіться, як він мило на неї дивиться!»

Марина тримала камеру прямо на себе і на нього, демонструючи світові ілюзію: дві закохані голубки, щасливі і гармонійні. Вона відчувала, як всередині крутиться іронія. Це шоу для світу, а за кадром вони ледве вимовляли одне одному слово, яке не було колючим.

— Ти серйозно граєш цю роль? — шепотів Роман, коли стрім закінчився.

— Серйозно, — відповіла вона, відвертаючи погляд. — Для всіх вони повинні бачити ідеальну пару.

— І що далі? — Роман стиснув кулаки. — Мене це вбиває.

— Далі я буду снідати, а ти можеш мовчати. — Марина поставила тарілку перед собою і почала їсти, не чекаючи, поки він приєднається.

Вона відчула, як його погляд, хоч і холодний, спостерігає за кожним рухом. Він не збирався брати участь у цій «битві сніданків», але його присутність відчувалася, як невидимий тиск.

Марина відкладала ложку, виглядала у вікно, на тиху алею, де ще не було нікого, окрім зимового морозу, який стискав повітря. Вона хотіла сказати щось Роману, але слова застрягли в горлі.

— Ти все ще злишся на мене за вчора? — раптом запитала вона, не дивлячись на нього.

— Що ти маєш на увазі? — він повернув голову і випустив холодний погляд.

— На поцілунок. — Марина зробила вигляд, що не боїться. — Він… був неочікуваний.

— Неочікуваний? — Роман повторив це з якоюсь глузливою ноткою, яка не приховувала роздратування. — Ти сама його провокувала.

— Я? — Марина підняла брови. — Я навіть не доторкалася…

— Мовчанка, — відрубав він. — І не думай, що я робив це через якісь твої чарівні очі.

Марина ковтнула повітря, серце калатало швидше. Вона зрозуміла, що цей день — ще один етап їхньої холодної війни. І він не збирається здаватися, так само як і вона.

— Добре, — сказала Марина, відчуваючи, як у грудях стискається серце. — Ти правий. Це не через мене. Просто залишайся осторонь і спробуй не псувати сніданок.

Вони мовчки закінчили сніданок. Кожен ковток був наче виклик іншому.