РОЗДІЛ 4 — Візит до Ольшанських

Ранок був морозний, а повітря біля заміської траси різало обличчя. Сніг сипав дрібними кристалами, відбиваючи перші промені сонця. Марина сиділа в машині, спостерігаючи за величезним особняком батьків, який поставав перед нею, знайомий і одночасно чужий. Її пальці нервово стискали ремінь безпеки, а серце калатало так, що здавалося, його почує весь будинок.

— Ти впевнена, що хочеш це зробити? — тихо запитав Роман, ззаду, у той момент, коли він запустив машину.

Марина глибоко вдихнула:

— Так. Просто забрати речі. Нічого більше.

Вони приїхали, і Роман зупинив машину біля центрального входу. Він підняв руку і торкнувся її кисті:

— Ми повинні виглядати щасливо. Розумієш?

Марина скривилася, ледве стримуючи злість. Наодинці хотілося кинутися всередину і кинути все у сльози, крикнути, що вони втрачені роки її життя. Але на людях треба було тримати обличчя.

— Так, розумію… — ледве промовила вона, випрямивши спину і підлаштовуючи посмішку.

Вона відчувала, як кожен крок на мармуровому ганку підсилює серцебиття. Коли вони зайшли в будинок, її очі швидко перебігли кімнати — вітальня, коридор, гардеробна. Все було так, як вона пам’ятала: величезні килими, масивні люстри, портрети родини на стінах. І водночас — холод і байдужість, який відчувала від кожного кута.

— Марина! — почувся різкий голос Ольги Миколаївни, яка з’явилася в дверях. — Ти…

Марина промовчала, не озираючись. Вона не збиралася слухати докори і не шукала вибачень. Для неї ці стіни були символом того, що вона залишила позаду, і жодних емоцій від батьків вона більше не чекала.

— Де твої речі? — хрипло запитав Володимир Олександрович.

— Я сама подбаю про це, — холодно відповіла Марина, заходячи до кімнати.

Роман стояв поруч, спостерігаючи за нею. Його руки напружено стискали кермо, але обличчя залишалося маскою байдужості. Він розумів: для батьків Марини вони ідеальна пара, щасливі та закохані, і він грав роль, яку сам ненавидів.

Марина почала збирати речі. Кожна коробка, кожна сумка нагадувала про роки підготовки до весілля з Максимом, про плани, які зруйнував один фатальний момент. Вона сортувала сукні, аксесуари, документи, обережно складаючи все так, щоб нічого не залишилося.

— Романе, — почала вона, не озираючись, — це не твоя битва. Ти тут заради мене, але я сама впораюся.

— Я знаю, — сухо відповів він. — Просто тримайся так, щоб вони не помітили.

Марина зітхнула. Вона ненавиділа, що змушена грати цю роль. Перед батьками Романа вони виглядали закоханою парою, обіймалися, сміялися, трималися за руки. У той момент їй хотілося кричати, щоб вони побачили правду: вони вороги наодинці, холодні та непримиренні.

— Ти серйозно смієшся і тримаєшся за нього? — прокоментувала Марина у думках, коли Роман нахилився, наче підтримуючи її для «публіки».

Батьки Марини мовчали, їхні погляди були сповнені гніву й розчарування. Вони бачили перед собою дівчину, яка зірвала угоду між родинами, і чоловіка, який її «захищав».

— Ви хочете кави? — запитала Марина, ледве стримуючи іронію.

— Ні, — відповів Володимир Олександрович, — ми не для цього приїхали. Ми тут, щоб… — він замовк, бо слова застрягли в горлі.

Роман прикрив очі, вдихнув і підсумував ситуацію для Марини тихим голосом, коли вони залишилися наодинці:

— Не подумай, що я це роблю заради тебе. Просто вони перегнули.

— Я знаю, — холодно відповіла вона. — І мені байдуже, що вони думають.

Вона допакувала останні речі. Вузли тканин, коробки з аксесуарами, сувеніри — усе вкладалося акуратно, так, ніби вона ще раз наводила порядок у своєму житті. Роман мовчки спостерігав за нею, відчуваючи, як його власна неприязнь змішується з дивним почуттям захисту.

— Добре, — сказала Марина, поставивши останню коробку в багажник. — Готово.

— Ти… — почав було Роман, але вона перебила його, знаючи, що він скаже:

— Не смій піднімати голос перед батьками. І тим більше — переді мною.

Він кивнув, і вони разом вийшли з дому. На вулиці світанок розсипав кристали снігу, і Марина відчула, що залишає позаду не лише кімнати та речі, а й частину минулого, яке їй більше не належало.

В машині вона мовчки дивилася на Романа:

— Тепер зрозумій, — сказала вона, — що перед ними ми закохані. Але тут, у цьому салоні, ми вороги.

Роман ледве помітно усміхнувся. Його рука стискала кермо, і він відповів тихо, холодно:

— Давай не забувати про правила цієї гри.

Марина кивнула. Вони виїхали, залишаючи за спиною будинок, в якому більше не було для неї тепла. Лише холодна пам’ять і відчуття, що попереду — ще довга, непроста війна.