РОЗДІЛ 3 — Перша ніч у новому домі

Вечірнє місто залишилося далеко позаду, коли автомобіль піднімався вгору засніженою дорогою. Марина сиділа на задньому сидінні, стискаючи руками клатч, який їй дав хтось із гостей перед тим, як вони поїхали з готелю. Їй здавалося, що все це — не реальність. Чи, можливо, жахливий сон, з якого вона от-от прокинеться.

Але машину тряхнуло на повороті — і це болюче підтвердило:
вона вийшла заміж за чоловіка, якого не знала.
У будинок, який не вибирала.
У життя, яке їй не належало.

Роман мовчав усю дорогу.
Лише раз поглянув у дзеркало — і знову відвів очі, ніби присутність Марини втомлювала його фізично.

— Приїхали, — сказав водій.

Марина підвела голову й побачила будинок.
Ні, будинок — це занадто скромне слово.

Це був величезний заміський маєток у стилі сучасної класики: світлі стіни, панорамні вікна, колони біля входу, доглянуті газони, які зараз вкривалися рівним шаром снігу. Навколо — тиша, спокій, нічна розкіш. Майже казка.

Але всередині Марини було тільки одне почуття — тривога.

Роман вийшов першим, не озираючись, чи йде вона.
Двері відчинив дворецький — старший чоловік із прямою спиною та уважним поглядом.

— Доброї ночі, пане Романе. Пані Марина, — він легко вклонився. — Вітаю в новому домі.

Марина невпевнено кивнула.

Новий дім…
Навіть звучить неправильно.

Дворецький провів їх у хол. Ідеально чиста підлога, мармурові сходи, масивні люстри. Більшість площі здавалась холодною — не через температуру, а через атмосферу.

— Я покажу вам ваші кімнати, — промовив Роман.

— Ваші? — перепитала Марина.

— А ти думала, що ми будемо спати разом? — холодно кинув він.

Марина знітилася, але очі стали твердішими:

— Для галочки — можна було б і спертися на логіку.

— Логіка мені говорить не заходити до чужої жінки вночі, — відрізав він. — Ти вільна від подружніх… обов’язків.

— Дякую, який джентльмен, — кисло сказала Марина.

Вони підіймалися сходами, і кожен їхній крок лунав, ніби порожнеча підсилювала звук. Здавалося, що цей будинок не про сімейне тепло — а про демонстрацію сили та статусу.

— Це моя кімната, — Роман відчинив двері праворуч: мінімалізм, строгий чорний, темне дерево. — А це буде твоя, — він показав на двері ліворуч. — Якщо щось треба — скажи персоналу.

Марина постояла кілька секунд, ніби перевіряючи, чи він не жартує.

Не жартував.

— Ага. Тобто ми одружилися сьогодні, а вже… — вона глянула на двері. — Уже кімнати окремі?

Роман підняв брову:

— Хочеш, можемо поставити замок. На твоїй стороні.

— Спасибі, раз ти вже пропонуєш.

— Без проблем, — він пройшов повз, глянувши на годинник. — І так, одразу попереджаю: мене не цікавить твоє життя, твої проблеми і твій емоційний стан. Ми тут граємо ролі. Зрозуміло?

Марина напружено видихнула:

— Повір, ти — остання людина, якій хотілося б щось розповідати.

— Тоді добре. Кожен займається своїм.

Вони замовкли, але напруга між ними тільки зростала.

У кімнаті Марини — просторо, красиво, занадто дорого. Вона непевно зайшла всередину, як у музей. Шовкові гардини кольору шампанського. Ліжко, у якому можна загубитися. Дзеркала у золотих рамах. На столику — букет білих троянд. Цілком можливо, поставлений персоналом “для молодої пані”.

— Пані Марина? — тихо постукав дворецький. — Вам принести чай? Або вечерю?

— Ні, дякую… Я не голодна, — прошепотіла вона.

Він із розумінням кивнув і закрив двері.

Марина впала на край ліжка.
Все в ній кричало: Що ти робиш? Навіщо ти тут? Як з цього вибратись?

Але вибору поки не було.

Несподівано в кімнаті пролунав звук вхідного відеодзвінка. Маленький екран на тумбі загорівся: «Георгій Дмитрович і Вікторія Андріївна — відеозв’язок».

Марина застигла.

У дверях її кімнати з’явився Роман:

— Чуєш?

— Ага…

Він зайшов, натиснув гучний виклик. На екрані з’явилися батьки — щасливі, усміхнені, втомлені після святкування.

— Діти! — вигукнула мати. — Ми так хотіли побачити вас удвох у новому домі!

Роман миттєво змінився: усмішка, теплий погляд, легкий нахил голови до Марини.

— Привіт, мамо, тату. Все чудово.

Марина остовпіла.
На мить він став… іншим.
Чужим.

Він обійняв її за талію. Його рука — тепла, впевнена.
Марина ледь не здригнулась.

— Як ви там, дітки? — спитала мати. — Щасливі?