РОЗДІЛ 2 — “Весілля номер два”

Сніг повільно падав за великими вікнами п’ятизіркового готелю “Royal Diamond” — того самого, де мала відбутися церемонія, яку родина Бойків називала «найочікуванішою подією зими». Усе виглядало ідеально: кришталеві люстри, біло-золоте оформлення, жива музика, десятки гостей у вечірніх костюмах та дизайнерських сукнях. Лише один елемент з усієї цієї краси почав тріщати по швах — сам Роман Георгійович Бойко.

Він стояв перед дзеркалом у готельному номері, стискаючи в руці білу конвертовану листівку. Пальці були напружені, щелепа зціплена. Він читав цей лист раз за разом, хоча вже знав кожне слово напам’ять.

“Романе, пробач.
Я не можу.
Я не твоя половинка навіть на папері.
Прошу — не шукай мене.
Е.”

Еліна.
Наречена, з якою він мав підписати контракт на два роки.
Еліна, з якою він мав зобразити кохання для всіх навколо.
Еліна, яка мала зіграти свою роль за три мільйони доларів.

І Еліна, яка втекла з власного весілля за кілька годин до церемонії.

Роман повільно стиснув лист у кулак. Глибоко вдихнув. Видихнув.

— Прекрасно… — прошепотів він крізь зуби. — Просто прекрасно.

День і так був жахливим, а тепер став катастрофою. Він бачив перед очима обличчя батька — Георгія Дмитровича. Того самого батька, який пообіцяв: «Якщо одружишся — компанія твоя. Весь бізнес. Повністю.»

А тепер?
Без нареченої — нічого. Ні компанії. Ні довіри батька. Ні прав на спадок.

Це мало бути весілля за контрактом.
Таємниця, про яку не знали навіть власні батьки.
Для них Роман мав одружуватися з любові.

І коли він уявляв, що доведеться пояснювати зараз… Він відчував, що рівно за двадцять хвилин його життя може впасти так само, як падає цей зимовий сніг.

Спокій, Бойко. Ти знайдеш вихід.

Він поклав лист до внутрішньої кишені піджака, зробив ковток віскі, швидко перевірив вигляд у дзеркалі й вийшов у коридор. Позаду залишив кімнату, де зникла одна наречена, але… можливо, доля вже готувала йому іншу.

У холі готелю вже були його батьки.
Георгій Дмитрович у строгому чорному костюмі.
Вікторія Андріївна — у вишуканій синій сукні.
Поруч із ними — бабуся, Ганна Іллівна, жінка з проникливими очима, які завжди бачили глибше, ніж інші.

— Синку! — вигукнула мати і притисла його до себе. — Як ти? Ти виглядаєш… трохи блідим.

Блідим?
Якщо б тільки вона знала.

— Все добре, мамо, — Роман навіть не змигнув. — Просто втомився.

Бабуся вдивлялася в нього з якоюсь ледь помітною підозрою.

— А де ж твоя наречена? — запитала Вікторія, поправляючи сережку. — Ми ж її досі не бачили. Ви ж такі таємничі, Ромчику.

— Скоро буде, — спокійно відповів він.

Сподіваюся… хоч хтось буде, — додав подумки.

У цей момент позаду пролунав гучний ляпас дверей. Хтось забіг до фойє, аж співробітники здригнулися.

Роман обернувся — і побачив Данила.

Данила Галецького. Найкращого друга.
Людину, яка завжди приносила проблеми… але сьогодні принесла щось значно цікавіше.

Бо поруч з Данилом стояла ВОНА.

Дівчина в зім’ятій, брудній на подолі весільній сукні. З розпатланим волоссям. З очима, в яких змішалися біль, образа і повне знищення світу.

Усі гості різко обернулися.
Батьки — теж.
Безліч поглядів упали на неї.

— Знайомтеся! — задихаючись, видав Данило. — Це… наречена!

— ЩО?!! — одночасно вигукнули усі троє — батьки й Роман.

Дівчина кліпнула очима.

— Ні, ну… — вона відкрила рота і закрила. — Що?..

— НАРЕЧЕНА? — повторив Роман, відчуваючи, як у нього сіпається нерв. — Данило, ти що, з глузду з’їхав?!

— Та все нормально! — друг зробив вигляд, що ситуація цілком природна. — Просто… невелика заміна.

Марина — а саме так звали дівчину — стояла, мов остовпіла.
Сльози висохли, але слід від них лишився.
Її руки все ще тремтіли після втечі.

Роман підійшов ближче.

— Ти хто? — запитав він тихо, так, що почули лише вони двоє.

— Ніхто, — відповіла Марина з надривом. — Ніхто і ні для кого.

Це прозвучало так гірко, що ненадовго вибило Романа з рівноваги.

Данило поспішив пояснити:

— Я знайшов її на трасі. Вона втекла зі свого весілля. І, ну… подумав…

— Що?! — Роман нахилився до нього. — Що ти, чорт забирай, подумав?!

— Що вона може врятувати твою ситуацію! — випалив Данило. — Ти ж без нареченої! А батько скоро перепише компанію! Ти ж казав, одруження мусить бути СЬОГОДНІ!

Роман відчув, як у нього холодіє спина.

— І ти привів мені… ось це?! — Він вказав на Марину.

— Ой, перепрошую, — тихо сказала вона, саркастично піднявши брови. — Що було під рукою.