Розділ 11

Макс

Я не можу зупинитись! Навіть біль у плечі не здається таким сильним, коли вона поруч. Руда зводить мене з розуму, і це відбувається не вперше!

Всі мої настанови про те, що її чіпати не можна, чомусь не діють. Мені начхати на те, що Олена голову мені відірве за доньку, і не тільки голову.. 

Я хочу її тут і зараз, і байдуже мені на наслідки! 

— Зажди! — руда сама мене зупиняє. Вона розриває поцілунок і дивиться на мене затуманеним поглядом. — Я не хочу тут… Тобто… я… 

Її обличчя горить, а очі бігають туди-сюди. Забираю руку з-під її футболки і вдихаю повітря. Чорт! Ця дівчина знайшла в собі сили зупинити це божевілля, а я не зміг…

— У тебе ще нікого не було? — питаю прямо, і її погляд завмирає на моїх очах. Навіть без її відповіді розумію, що вона ще дівчина. Це… приємне відкриття. 

— Тобі треба відпочивати! — бурчить і хоче піти, але я не даю цього зробити. Тримаю за руку і продовжую…

— Лягай зі мною. Обіцяю не чіплятись, — кажу і сам дивуюсь від того, що сказав це. 

Руда здивовано на мене витріщається, а тоді невпевнено киває на знак згоди. Я веду її до ліжка, яке й ліжком важко назвати. Воно тверде і дуже незручне, але це краще, ніж спати за столом. 

Спочатку лягаю сам, а тоді вона вмощується поруч, з того боку, де у мене все ціле. Не втримавшись, обіймаю її за талію, а руда кладе свою голову мені на плече. Вдихаю запах її волосся і розумію, що пахне воно дощем і дровами. А ще — дорогими парфумами, але у цьому теж щось є. 

Дивно, та Емілія засинає першою. Чую, як тихенько сопить, і, не втримавшись, цілую її волосся. 

Це божевілля якесь! Я не можу до неї прив'язуватись! Будь-якої миті Олена її забере, і я не зможу цьому протистояти. 

А може, справа не у прив'язаності? Руда врятувала мені життя! Я досі не можу зрозуміти, як їй вдалося перепливти річку зі мною на буксирі, але якщо ми тут, отже, таки вдалося. Тепер я у неї в боргу. Для мене це справа честі. Захистити цю руду заразу за будь-яку ціну.

Спочатку вона мене дратувала, але разом з тим цікавила дуже сильно. Нічого подібного зі мною ніколи не було. І навіть зараз, тримаючи її у своїх обіймах, я не хочу повертатися, тому що знаю — скоро її у мене заберуть. 

Мені таки вдається заснути, але всього на кілька годин. Коли починає світати, обережно встаю, щоб її не розбудити, і, вкривши руду пледом, йду на вулицю. 

Вдихнувши свіжого повітря, сідаю на сходи і згадую її вчорашню істерику. Руда має на неї повне право. Вона дуже сильна дівчина, але теж може зламатися. 

За ці кілька днів я зрозумів дещо дуже важливе — Емілія дуже схожа на Олену — свою матір. Не тільки за зовнішніми ознаками. Вона боєць, і це видно. 

З роздумів мене повертає звук двигуна. Напружуюсь, але, помітивши JEEP Бориса, видихаю. Чоловік залишає салон і наближається до мене. Подає руку, яку я одразу ж тисну. 

— Виглядаєш значно краще, — говорить Борис. 

— Почуваюсь так само, — кажу.

— А де дівчинка? — цікавиться.

— Спить. 

— Втомилася рятівниця твоя, — хмикає. — Вона цікава, Максе. Схожа на злякане руде кошенятко, але сильна як тигриця. Що далі робити будеш? Залишатися тут небезпечно.

— Відвезеш нас у місто, — кажу. — Далі я розберусь. 

— Максе, я розумію, що це не моя справа, але… ти впевнений у тому, що робиш? — хмуриться Борис. — Цю дівчину дійсно варто повертати до людей, які її замовили? 

— Там їй нічого не загрожує, — кажу твердо.

— Ти зараз себе переконуєш чи мене? — усміхається Борис. — Ти сумніваєшся, Максе. Я це бачу. Отже, не все так просто, як може здаватися. 

Звісно, не просто, адже я сам заплутався. Те, що Олена залишила доньку на стільки років і не цікавилася її життям, може говорити тільки про те, що на Емілію їй начхати. Чому ж тоді вона хоче, щоб руда була поруч з нею? 

Здається, є ще щось, чого я не знаю, і це неабияк мене дратує.

— Доброго ранку! — чую за спиною хриплий голос рудої та повертаюсь з роздумів у реальність. Не втримавшись, дивлюсь на неї і розумію, що виглядає вона не дуже. Бліда, втомлена і налякана… 

Хочу сказати: “Головне, що жива”, але язик не повертається. Ця дівчина не заслуговує на те, щоб сидіти тут, зі мною, і боятись невідомості. Але не я винний у тому, що вона в таке лайно потрапила. Просто її матуся вирішила втягнути доньку у свої ігри, і тепер руда вигрібає по повній програмі. 

— Максе, потрібно зробити перев'язку, а тоді поїдемо, — говорить Борис і першим прямує в будинок. Коли залишаємось з рудою удвох, не можу втриматись і наближаюся до неї. 

— Як спалося? — торкаюсь долонею її щоки, і Емілія не відштовхує. 

— Добре, — шепоче. — Куди ми їдемо?

— У місто, — відповідаю. — Тут небезпечно залишатися. До того ж треба привести себе в норму. 

— Як ти почуваєшся? — питає та обережно торкається пальчиками моєї пов'язки. В цей момент всередині щось стискається і не дає нормально дихати.