Розділ 10

Прокидаюсь різко й не одразу розумію, де перебуваю. Протираю очі і спочатку бачу знайому кімнату, вогонь у печі, а тоді Макса на ліжку. Він спить, але йому явно погано. Плед злетів з нього і впав на підлогу, а пов'язка на плечі просочилась кров'ю. 

Піднімаю плед з підлоги і знову його вкриваю. Коли помічаю краплини поту на лобі, розумію, що у Макса жар. Цей факт мене лякає, адже Борис не сказав, що у такому випадку робити. Не вигадавши нічого кращого, знаходжу тканину в шафі і змочую її холодною водою. Кладу на лоба Максу і дуже сподіваюсь, що це йому якось допоможе. 

З упевненістю можу сказати, що ця ніч — найгірша у моєму житті. Я була на волосині від смерті, а тепер на волосині Макс. І хоча Борис сказав, що його життю нічого не загрожує, я не можу йому вірити. Бориса ж тут немає, а я є. Я бачу, як Максу паршиво. 

Доводиться змочувати тканину кілька разів за ніч. Заснути більше не виходить, тому сиджу поруч із Максом і постійно слідкую за його станом. Над ранок починається дощ. Він б'є у брудні шибки, у дах та стіни. Прикриваю очі і намагаюсь уявити, що я зараз вдома, з мамою і татом.  Що моє життя таке ж, як і раніше, тільки тато не п'є і ми живемо щасливо. 

Виходить так собі, але за думками час минає швидше. Починає світати, але дощ не припиняється. Тішить хоча б те, що Макс спить спокійно і жару більше немає. 

В якийсь момент мені набридає сидіти всередині і я відчиняю двері на вулицю. Зупиняюсь під навісом і помічаю, як до будинку наближається знайомий автомобіль. Видихаю з полегшенням, коли бачу Бориса в дощовику. Він йде до мене та уважно розглядає. Мабуть, вигляд у мене такий собі, якщо він хмуриться. 

— Я привіз дещо з харчів. Як Макс? — питає. 

— Рана кровоточить. А ще у нього гарячка була. Мені вдалось збити температуру, — кажу. 

— Молодець, — чоловік торкається рукою мого плеча, а тоді заходить у будинок з пакетом. Знаю, що зараз він буде робити перев'язку, тому не хочу йти за ним. 

Минає кілька хвилин, і Борис повертається до мене. Він зупиняється поруч і дає мені пляшку з водою. Беру її і п'ю воду великими ковтками.

— Скільки часу ми будемо тут? — питаю тихо.

— Це у Макса треба питати, — відповідає. — Я думаю, що недовго. Однозначно тебе шукають, і скоро сюди дістануться. Щойно він прийде до тями — все пояснить. 

— Це він тут головний? А ви хто? — питаю, розглядаючи чоловіка. — Його батько чи спільник?

— Я не батько Максима, але… ми дуже близькі з ним. Можна сказати, що він ріс на моїх очах. 

— Справді? — а це вже цікаво. — Ви родичі? 

— Ні, — усміхається. Його відповідь викликає у мене ще більше запитань. Розумію, що ніхто нічого пояснювати мені не стане, тому вирішую з запитаннями покінчити. — Я вже поїду, Еміліє. Коли Макс прокинеться, спробуй вмовити його поїсти. Так він швидше набереться сил. 

Борис знову нас залишає, а я повертаюсь в будинок і дістаю з пакета консерви, хліб, ліки і воду. Розумію, що і мені треба поїсти, але апетиту немає. Хочу якнайшвидше опинитися в безпечному місці і не розумію, чому Борис залишив нас тут, посеред лісу, а не забрав з собою. 

Відкриваю консерву і таки змушую себе з'їсти трохи. Макс продовжує спати, тому вирішую перевірити, чи немає у нього температури. Повільно наближаюсь і торкаюсь долонею холодного лоба. Видихаю з полегшенням, але щастя моє триває недовго. Наступної миті Макс сильно хапає мене за зап'ястя здоровою рукою і змушує шипіти від болю. 

Він різко розплющує очі, бачить мене — і руку відпускає… 

Одразу ж хапаюсь іншою рукою за болюче місце і відступаю на кілька кроків.

— Як ми тут опинились? — питає хрипло і втомлено. Макс повільно сідає і кривиться від болю. 

— Борис привіз нас сюди, — кажу. — Він був тут недавно. Продукти привіз. Тобі треба з'їсти щось. 

— Руда, я не про це тебе питаю, — цідить сердито Макс, а я не розумію, чого він такий злий. — Ти мала залишити мене там, на березі, але я зараз тут. Яким чином? 

— Я не могла тебе залишити, — випалюю і відчуваю збентеження від його прямого погляду. — Я добре плаваю, тому змогла переплисти на інший берег. Разом з тобою. 

— Ти мене врятувала? — його питання звучить якось дивно. Наче… він повірити у це не може. 

— Виходить, що так, — кажу і дивлюсь на своє брудне взуття. — Продукти на столі. Поїж і відпочивай. 

Я просто тікаю. Залишаю його в будинку, а сама йду на вулицю. Зупиняюсь під навісом і намагаюсь віддихатись. 

Чому мене так бентежить те, що відбувається? Чому я просто не можу сказати: “Так я тебе врятувала!”. Тікаю на вулицю, хоч і розумію, що це нічого не змінить. 

Ми з Максом стали близькими, і справа не лише в поцілунках. Спочатку він врятував мене, а тепер я його… Мені боляче бачити його рану, але ще більше болить від того, що я нічого не можу зробити. Стояти тут і дивитися на те, як дощ продовжує лити як з відра — це єдине, що мені залишається. 

— Довго там стовбичити будеш? — чую за спиною його голос і здригаюсь. Так глибоко поринула у свої роздуми, що навіть не помітила, коли він відчинив двері. 

Макс стоїть, спершись на косяк, і похмуро на мене витріщається. Розумію, що він ледве тримається на ногах, і швидко наближаюсь до нього.