Розділ 9

Мені здається, що ми біжимо цілу вічність. Чоботи грузнуть у багнюці, а одяг чіпляється за гілки. Мені здається, що ми ніколи не виберемось з цього лісу. Позаду чути крики й час від часу лунають постріли. Мабуть, стріляють у повітря, щоб нас залякати, або ж я просто заспокоюю себе цим і наступна куля дістанеться мені або Максу. 

— Ще трохи, — цідить, і тільки зараз помічаю у нього на зап'ясті годинник. Він світиться, коли Макс на нього дивиться, і там щось схоже на компас з'являється. 

У мене немає сил, щоб щось відповісти, тому просто мовчу і сподіваюсь, що наступний крок приведе нас до якоїсь дороги чи ще чогось. Тільки от зовсім не очікую побачити річку, в якій відбивається місячне світло… 

— Я туди не полізу! — кричу і різко гальмую. 

— Руда, не дратуй мене! — гиркає Макс. — У нас немає виходу! Або у воду, або назад! 

Легко йому говорити, а от мені страшно до божевілля. На вулиці далеко не літо, а річка точно глибока. І що робити? Просто здатися тим людям? 

— Довго ще? — злиться Макс і смикає мене на себе. Ми заходимо у воду практично до колін, і холод сковує кожну клітинку тіла. — Останній ривок, руда. Ти ж сильна! Хіба ні? 

— Твої підбадьорення не допомагають, — бурчу, і в цей момент стається те, чого я точно не чекала. Макс дуже сильно штовхає мене у воду, і саме в цей момент чую ще один звук пострілу. 

Холодна вода потрапляє у вуха, ніс та рот, тому кілька секунд йде на те, щоб відплюватись від неї. Я бачу ліхтарі практично на березі, і такий страх сковує, що вдих зробити не можу. Якийсь чоловік у чорному одязі направляє на мене пістолет, а Макс… стоїть на колінах у воді й тримається за плече. 

Його поранили?!

— Дівчинко, не роби дурниць, — грубий голос мого переслідувача змушує мене повернутися в реальність. — Ми не хочемо зробити тобі боляче. Якщо підеш з нами — все буде добре. 

— Руда, тікай! — цідить Макс, і його голос мені дуже не подобається. 

— Замовкни, Воронов! Дівка піде з нами! — гиркає незнайомець, і я бачу, як на берег виходять ще люди в чорному одязі. 

— Помрій, мудак! — кричить Макс і дістає з-за пазухи пістолет. Я чую кілька пострілів, і той чоловік, що кликав мене з собою, падає на землю. І не лише він. — Я сказав тобі тікати! 

Макс дуже злий. Він намагається підвестись, але знову падає у воду. 

— Давай я допоможу! — хапаю його за руку, але він мене відштовхує, і я мало не падаю задом у воду. 

— Перепливи річку! На іншому березі тебе будуть чекати! Швидко, руда! — знову кричить. 

— Замовкни, Максе! Я тебе не залишу! — також переходжу на крик, хоча мій здається більш істеричним. 

Мені таки вдається допомогти йому підвестися та обхопити за талію. Мабуть, Макс розуміє, що без нього я нікуди не піду, тому опускає свою руку мені на плече, і я змушена практично тягнути його на собі. 

Добре, що вода — це моя стихія. Я можу перебувати у ній доволі довго. Погано те, що Макс дуже важкий, і пливти з ним на буксирі — ще те завдання. В якийсь момент сили практично закінчуються, і мені здається, що ми обоє підемо на дно. Від холоду не відчуваю власного тіла, яке тремтить, наче в лихоманці. 

— Ще трішки, Максе! — кажу йому, а він не відповідає. 

Коли під ногами відчувається земля, я починаю плакати. Істерика таки накриває, але я все одно продовжую тягнути Макса до берега. 

Ми разом падаємо на землю, і я одразу ж торкаюсь долонями його холодного обличчя.

— Максе, ти мене чуєш? Максе, прокинься! — кричу, але все безрезультатно. Я не знаю, куди його поранили, чи серйозна рана. Але якщо цей бугай втратив свідомість, усе дуже погано. 

Макс говорив, що тут мене будуть чекати, але крім темряви я взагалі нічого не бачу. А що, коли наші переслідувачі теж вирішили перепливти річку і скоро будуть тут? 

— Гей, дівчино! — чую глухий чоловічий голос і навіть про сльози забуваю. Спочатку здається, що у мене розпочалися галюцинації, але слова повторюються, а вже через мить мені в обличчя б'є світло від ліхтаря.  — Ти Емілія? 

— Так… — видихаю. — Це ви нас чекали? Макса поранили! 

— Вставай! Допоможи мені його підняти! — чоловік світить на плече Макса, і я бачу діру у нього на футболці… 

Це справжнє поранення. Макс таки зміг мене захистити, але якою ціною…

І знову я дивуюсь сама собі. Маленька беззахисна дівчинка, яка практично тягне на собі бугая і нічого при цьому не відчуває. Мабуть, річ у тім, що моє тіло просто заклякло від холоду, а всі наслідки купання і порятунку Макса я відчую вже завтра. 

Нам вдається затягнути Макса в автомобіль, який стоїть на дорозі, недалеко від берега. Кладемо його на заднє сидіння, і я сідаю поруч з ним. Макс не прокидається, і це неабияк мене лякає. 

— Куди ми їдемо? — питаю і тільки зараз помічаю, що наш рятівник — чоловік років шістдесяти. У нього сиве волосся і борода, а очі великі та блакитні. Принаймні такими вони здаються у світлі панелі приладів. 

— Макс розумів, що рано чи пізно його знайдуть, тому вигадав запасний план, — пояснює чоловік. — У лісі за кілька кілометрів звідси є будинок. Вам доведеться залишитися там, поки малий оклигає.