Розділ 7

Емілія

Гаряча вода допомагає зігрітися. Принаймні моє тіло більше не тремтить, наче в лихоманці. Знімаю з себе білизну і дуже сподіваюсь, що Макс не повернеться. Я і так не знаю, як тепер дивитись йому в очі. Він бачив мене майже голою… 

Почуваюсь зламаною лялькою. Сил зовсім немає, тому доводиться докласти зусиль, щоб одягнути халат і витерти волосся рушником. 

Коли залишаю ванну кімнату, бачу в коридорі Макса — і збентеження миттєво повертається. Він відлипає від стіни й стає так, щоб я не мала можливості пройти. 

— Жива? — питає начебто насмішкувато, але мені здається, що в його голосі проскакують схвильовані нотки. А може, це через температуру всяка дурня ввижається.

— Як бачиш, — кажу і, не дивлячись на нього, намагаюсь обійти, але Макс не дає цього зробити. Хапає за руку вище ліктя, а іншою торкається мого лоба. 

— Температура досі є. Йди в ліжко, а я спробую знайти ліки, — говорить, а я… мовчки киваю. Після того, що сталося, не хочу з ним сперечатись. Макс все одно зробить по-своєму. Для нього я лише завдання, яке може закінчитися будь-якої миті. То навіщо поводитись зі мною як з дівчиною, яка має почуття? Я просто річ, яку він охороняє, і не більше. 

Макс мене відпускає, і я йду у кімнату. Лягаю під ковдру і слухаю, як дощ барабанить по склу. Мені знову холодно, мабуть, температура таки є. Сподіваюсь заснути якнайшвидше, щоб не бачити Макса. Знаю, що скоро він буде тут. 

Коли двері відчиняються, бачу його на порозі. Макс ставить на тумбу склянку з водою і ліки на тарілці. 

— Випий це. Має допомогти, — сухо заявляє. 

Мовчки сідаю і закидаю до рота все, що він приніс. Запиваю водою і знову лягаю. Сподіваюсь, що він піде, але… Макс не робить цього. Сідає в крісло біля вікна, широко розставивши ноги, і не зводить з мене погляду.

— Чому ти тут? — питаю невдоволено.

— Моє завдання — оберігати тебе, руда. А якщо вночі ти даси дуба? — питає начебто спокійно.

— Я не при смерті, якщо що, — бурчу. — Можеш забиратися. 

— І не подумаю, — фиркає. — Спи. У мене від тебе голова болить. 

Розумію, що він не піде, і відвертаюсь до стіни. Важко заснути, коли Макс поруч, але втома і температура дають своє, і я таки засинаю. 

Прокидаюсь посеред ночі від того, що мені задушливо. Халат неприємно липне до тіла, а піт виступає на скронях. Здається, температури більше немає і ліки допомогли. 

Повільно сідаю і слухаю, як дощ продовжує барабанити об вікна. Макс міцно спить у кріслі, і на мить мені навіть шкода його стає. Все-таки тут дуже незручно. 

Не втримавшись, вкриваю його пледом, і, на мій подив, він не прокидається. Здається, кілька безсонних ночей дались взнаки. 

Тихо залишаю кімнату і йду у ванну. Знімаю халат і переодягаюсь у штани та футболку. Волосся збираю у гульку і вмиваю обличчя холодною водою. 

Спати більше не хочу, тому в кімнату не повертаюсь, а йду вниз. Вмикаю чайник і готую собі чай. У кімнаті горить тільки лампа, тому створює атмосферу затишку. Так і сиджу з чашкою в руках і намагаюсь зрозуміти, що робити далі. 

В принципі, від мене і так нічого не залежить. Поки що я не збираюсь тікати, адже заблукати в лісі — це останнє, чого я хочу. А далі видно буде. Не будемо ми сидіти тут вічно. Принаймні я на це сподіваюсь. 

В якийсь момент чую швидкі кроки на другому поверсі, а тоді сходами вниз біжить Макс. Схоже, він прокинувся і мене не побачив. Невже подумав, що я втекла?

— Що за пожежа? — питаю, сьорбнувши чаю. 

— Ти що тут робиш? — невдоволено питає, а тоді наближається і кладе долоню мені на чоло. Почуваюсь ніяково від таких дій і відштовхую руку хлопця. — Температури немає. 

— Сама знаю, — фиркаю. — Почуваюсь чудово, тому можеш спати далі. 

— Ти вкрила мене пледом. Це так мило, — Макс не збирається мене залишати та сідає на диван. А я-то сподівалася побути наодинці з собою… 

— Що тут такого? — питаю і відчуваю, як обличчя починає горіти. Добре, що горить тільки лампа і Максу не видно кольору моєї шкіри. — Ти втомився. Я вирішила тебе вкрити. 

— Навіщо? Я ж не подобаюсь тобі, — питає і не зводить з мене погляду. 

— До чого тут це? — кажу прямо. — Хай там як, ти мене захищаєш. Не знаю тільки, від кого, але все ж… Певною мірою я навіть розумію тебе. Впевнена, що не тут ти хотів би зараз бути. І точно не зі мною. Я помиляюсь? 

— Не помиляєшся, — сухо відповідає. — Ти мене дратуєш, руда. Я нянькою не наймався. Але якщо вже на те пішло, будемо якось уживатися разом. Вибору у нас немає. 

Після його слів стає неприємно… Це ж не я його найняла, щоб мене захищати. Чому всю свою агресію він спрямовує на мене? Невже Макс не міг відмовитися від цієї роботи? 

Мабуть, не міг, і тепер пересилює себе, щоб терпіти мою персону. Бідолашний… Як же йому важко зараз… 

— Я до себе піду, — встаю з дивана і несу чашку до раковини. — Можеш відпочивати. Тікати я не збираюсь.

— Усе точно добре? — питає Макс, а у мене таке відчуття, що він не про здоров'я зараз питає. Невже помітив, що його слова мене зачепили.