Розділ 6

Макс

Як же мене бісить ця руда! Словами не передати! 

Та маю визнати, що притягує вона не менше, ніж дратує. А може, вся річ у тім, що заборонений плід завжди солодший? Мабуть, і мені кортить спробувати його, хоча й розумію, що потім проблем не оберусь. 

У мене виникає дуже багато запитань до Олени. Чому вона стільки років дозволяла своїй доньці жити з тим мудаком? Це добре, що поліз він до неї в той момент, коли я був поруч. А якби мене не було? Чи змогла б вона втекти в той вечір? Навряд чи. 

Коли залишив Емілію з Деном, сам поїхав у місто на зустріч з Оленою. Я дуже сподівався, що на цьому моя робота закінчиться й Емілію забере Олег. Але не так усе склалося, як би я хотів… 

Ми зустрілися у тому ж ресторані за зачиненими дверима. Олена, як завжди, ідеальна і ніяк не видає своїх емоцій. 

— Тобі доведеться залишатися з Емілією ще певний час, — заявляє.

— Певний час — це скільки? — починаю заводитись, хоча зазвичай вмію тримати емоції під контролем. 

— Не знаю, — відповідає. — З чого таке невдоволення, Максиме? Все, що тобі треба зробити — це приглянути за моєю донькою. 

— Я не нянька! — випалюю. — До того ж не сильно ви нею переймалися всі ці роки. Я практично вирвав її з лап вітчима. 

— Що? — на частку секунди в очах Олени з'являється злість. Не встигаю добре роздивитись, а туди знову повертається байдужість. — Він намагався її зґвалтувати?

— Не лише він. Там ще й друзі його були, — кажу. 

— Я з цим розберусь, а ти бережи мою доньку. Якщо будуть якісь зміни — Олег дасть тобі знати. 

На цьому ми й розійшлися. Назад у будинок я повернувся злим і втомленим. Уже кілька ночей не спав нормально, тому вирішив хоча б кілька годин відпочити. 

І ось сьогодні між мною та Емілією відбулась трохи дивна розмова. Я помітив, як вона мене розглядає, і вирішив цим скористатись. А що? Треба ж якось веселитися у цій глуші! 

Тільки от Емілія виявилася дівчинкою з характером. Не повелась… Ну нічого, так навіть цікавіше. 

Вона явно образилася, а я знову розізлився. Ну хіба не можна просто мовчати, стуливши рота? Я і так на межі, а вона засипає мене питаннями, на які у мене немає відповідей. 

Наступного ранку снідаємо у повному мовчанні. Емілія у мій бік взагалі не дивиться і вдає, наче мене немає. Тішить те, що не робить дурниць і не намагається втекти. Мабуть, розуміє, що це не має сенсу. 

— Я хочу прогулятись! — заявляє після сніданку, коли я тільки-но очі заплющив. 

— Ні! — кажу і намагаюсь розслабитись. 

— Я тебе не питаю. Просто попереджаю! — випалює, а я намагаюсь не злитись. Не хочу її лякати, але… все до цього йде!

— Хочеш, щоб я замкнув тебе у кімнаті? Ще слово — і… 

— Пішов ти! — фиркає і, розвернувшись, прямує до виходу.  

Кілька разів глибоко вдихаю, щоб не відірвати їй голову, а тоді взуваю черевики та одягаю куртку. Емілія вже на вулиці, стоїть біля хвіртки та чекає на мене. 

— Повернись! — кажу, зупинившись на ґанку. — Погода погана. Скоро буде дощ.

— І що? Боїшся промокнути? — фиркає і таки залишає подвір'я. — Якщо не хочеш йти зі мною, то залишайся там. Я скоро повернусь.

Залишитися? Вона серйозно зараз? Я тут тільки через неї й точно не відпущу одну гуляти лісом. 

Вилаявшись собі під ніс, йду за нею і бачу задоволену усмішку на її обличчі. Думає, що виграла? Та вона ще не знає, що виграти у мене неможливо. 

— І куди ти зібралася? — питаю, порівнявшись з нею. В Емілії розширились зіниці, а щоки порожевіли. Вона, своєю чергою, витріщається на мене і наче чекає чогось. — Тут навколо ліс і жодної живої душі. 

— Давай підемо в ліс, — випалює. — Всього кілька хвилин — і назад повернемось. 

І чого я слухаю її? Відчуваю роздратування, але не тягну цю руду назад у дім. Вона йде вглиб лісу, а я за нею. Це дивно, але поки що я можу контролювати ситуацію. Хто ж знає, як буде далі…

Макс

В якийсь момент Емілія зупиняється і присідає, щоб зірвати квітку. Вона підносить її до обличчя і вдихає носом запах. Начебто нічого такого, але я не можу відвести від неї погляду. Коли дівчина бачить, що я на неї витріщаюсь, хмуриться і відвертається. 

— Повертаємось! — кричу, але вона не поспішає цього робити. 

— Чому ти такий нетерплячий? — злиться. — Мені набридло сидіти в чотирьох стінах! Дай насолодитися природою. 

— Чим тут насолоджуватися? — фиркаю. — Якщо захворієш, я не буду тебе лікувати.

— Чому? — дивується руда. — Ти ж сам сказав, що твоє завдання — мене захищати. Тому… будеш як миленький. 

Вона ще й усміхається, а мене це неабияк бісить. Саме тому вирішую показати їй, що  жартувати зі мною не варто. 

Емілія не встигає реагувати, коли я хапаю її як мішок закидаю собі на плече. Вона доволі легка і нести її не важко. Ще б не гамселила мене кулаками по спині, було б взагалі чудово.