Розділ 5

Поки готую сніданок, чи то обід, час від часу чую голоси хлопців із вітальні. А коли аромат запеченої картоплі розноситься будинком, першим на кухню приходить саме Денис. 

— Що це так смачно пахне? — питає і заглядає через моє плече на плиту. 

— Картопля з м'ясом. Будеш їсти? — питаю.

— Звісно! Я так давно нормальної їжі не хавав! — заявляє і сідає за стіл. 

Наступним на порозі з'являється саме Макс, але він чомусь не поспішає сідати за стіл. Коли наші погляди зустрічаються, стає ніяково. Не розумію, чому він завжди так на мене витріщається. 

— Дене, ти за головного. Я їду в місто, — заявляє, а я… чомусь починаю хвилюватись. 

— Ти залишаєш мене тут? Чому? — питаю. 

— Тому, що так треба, руда. Сиди та не рипайся. Сподіваюсь, що ти не робитимеш дурниць, — Макс не прощається і залишає кухню. Минає ще хвилина, і я чую, як ричить його Ламба. 

Поїхав таки… 

Накидаю Денису обід і ставлю на стіл. Собі також беру порцію, але їсти зовсім не хочу. Мене хвилює те, що Макс поїхав. Боюсь, що, повернувшись, він приголомшить мене черговою порцією неприємних новин. 

— Ти чого не їси? — питає Денис, наминаючи картоплю. 

— Та щось апетиту немає, — забираю тарілку зі столу і вмикаю чайник. Краще кави вип'ю. — Коли Макс повернеться?

— Не знаю. Через кілька годин, мабуть, — знизує плечима Денис. — А що? Скучила за ним?

— Дурниць не говори, — бурчу. — Просто я не знаю, чого чекати далі. Може, ти щось мені поясниш?

— Пробач, мала, але ні, — відповідає Денис. — Я сам нічого конкретного не знаю. Макс попросив прикрити його, поки він триматиме тебе тут. Схоже, є люди, які бажають твоєї смерті, чи щось у цьому роді. 

Розумію, що дізнатися щось від Дениса не вийде. Макс не посвятив його у свої справи до кінця. Залишається чекати не зрозуміло на що. Але я відчуваю, що нічого хорошого не буде. Мене хочуть вбити — це вже далі нема куди. 

Після обіду ми з Денисом йдемо на вулицю. Чому разом? Та тому, що одну він мене не відпускає. Тут свіже повітря і дихається якось інакше. Я б з радістю приїхала сюди, щоб відпочити від міської метушні, але зараз нічого, крім напруження, не відчуваю.

Сидимо з Денисом на сходах, і, поки він грає в ігри на телефоні, я дивлюсь на ворота і чекаю на повернення Макса. Яке ж здивування на мене чекає, коли він телефонує Денису через кілька годин і заявляє, що сьогодні не повернеться. 

І тут я мала б зрадіти, але чомусь відчуваю тривогу. А що, коли він більше не буде мене захищати?  Можливо, цієї ночі по мене хтось прийде і забере? 

Це що виходить? Мені страшно без Макса? Чи я просто шукаю порятунок там, де його немає?

Цієї ночі сплю дуже неспокійно. Постійно прислухаюсь до звуків у будинку і на вулиці. Ще й, як на зло, починається дощ і барабанить по склу. Засинаю тільки над ранок, а коли прокидаюсь, одразу ж прилипаю до вікна. 

Ламба Макса вже тут, мокне під дощем. Виходить, він таки повернувся вночі, а я пропустила цей момент. 

Одягаю джинси та кофту з капюшоном і йду вниз. Сподіваюсь почути щось хороше від Макса, але, обійшовши весь перший поверх, не знаходжу його. І Дениса не видно. Невже сплять? 

Коли ж виходжу на ґанок, мені відкривається доволі… цікава картина. Я таки знаходжу Макса, але, коли бачу його, забуваю про все на світі. Він в одних спортивних штанах займається спортом просто під дощем. Вода стікає темним волоссям по обличчю, а тоді на торс… Ось тут я перестаю дихати, тому що мій викрадач шалено гарний. Його тіло — це наче витвір мистецтва. Як можна бути таким у двадцять років?! Чи скільки йому там?

Ковтаю слину, яка назбиралась в роті, і пізно розумію, що занадто прискіпливо витріщаюсь на Макса. Він також мене помічає. Зупиняється і несподівано починає наближатися. 

Роблю крок назад, коли відстань між нами катастрофічно зменшується, і заледве вдається відірвати погляд від його кубиків і перевести на обличчя. 

— Подобається те, що бачиш? — питає Макс, а я… відкриваю рота, щоб відповісти, а тоді закриваю. Відчуваю, як горить обличчя. Мені шалено ніяково. 

Та найгірше те, що Макс і без слів усе розуміє… 

— Нічого особливого! — фиркаю і збираюсь втекти, але Макс не дає цього зробити. Хапає мене за руку, а тоді прикладає мою долоню до своїх грудей. Завмираю, як вкопана, тому що відчуваю гарячу шкіру під долонею, а тоді Макс опускає її нижче на ті самі кубики. 

— А так? — він нахиляється до мого вуха, а я вдихаю його аромат — і шкіра сиротами вкривається. 

Це божевілля якесь! Мені не може подобатися Макс! Він пихатий і дратує мене до божевілля! Чому ж тоді я продовжую стояти як пам'ятник і не відштовхую його?

— Твоє тіло моїх проблем не вирішить! — випалюю і висмикую руку. Макс відпускає, але відступати не поспішає. 

— Це ти так думаєш, — усміхається і витирає долонею мокре від дощу обличчя. 

— Де ти був? Що дізнався? — засипаю його питаннями, хоча й не сильно сподіваюсь на адекватну відповідь. Серце все ще гупає об ребра, а долоні пам'ятають рельєфи тіла  Макса, але зараз не про це треба думати.