Розділ 4

Коли залишаємо межі міста, всередині щось болюче стискається. Я боюсь цієї невідомості, і Макса боюсь. Хоч він і говорить, що приїхав мене врятувати, та я йому не вірю. Таке відчуття, що він тут через силу. І була б його воля — першим скрутив би мені шию. 

— Хочеш кави? — питає, коли зупиняємось на заправці десь посеред шосе. Макс нахиляється до мене, щоб дістати з бардачка гаманець, а я завмираю, як вкопана, і не знаю, чого чекати наступної миті. 

Глибоко вдихаю повітря, і разом з ним у мої ніздрі потрапляє аромат парфумів цього хлопця. Дуже… приємний аромат. 

— Хочу, — кажу. 

У мене є великі сподівання на те, що, поки Макс буде заправляти свій суперкар, я зможу втекти. Так, ми незрозуміло де і навколо жодного будинку, але мені головне від цього хлопця втекти, а там розберусь. 

Тільки от всі мої сподівання на втечу розвіюються в той момент, коли Макс замикає автівку, коли йде в магазин. Розумію, що він не ідіот і одразу ж прорахував мої дії. Та мене це все одно злить. 

— Твоя кава, — Макс з'являється через кілька хвилин і відчиняє двері з мого боку. Передає склянку і сам спирається на бік автівки. 

— Може, все-таки поясниш, куди ми їдемо? — питаю з надією. — Я нічого не розумію.

— У Київську область. Там є одне місце, де я можу тебе заховати, — несподівано відповідає. 

— Від кого? — продовжую допит. — Мої батьки прості люди. Ти сам бачив. Хто може бажати моєї смерті? 

— У мене не було наказу щось тобі пояснювати, руда. Я думаю, що з часом ти все дізнаєшся. Просто наберись терпіння.

— Легко тобі говорити, — бурчу і роблю ковток кави. 

Мене дико дратує ця невідомість, але ще більше дратує Макс. Весь такий серйозний і схожий на супергероя з фільмів. Тільки от супергерої людей не викрадають… 

— Можеш поспати. Через кілька годин будемо на місці, — говорить Макс, коли залишаємо заправку. 

Ага, поспати! Легко йому говорити. Як тут заснути, якщо мене везуть незрозуміло куди, а попереду ще більша невідомість?

Я до останнього намагаюсь залишатись у свідомості. Постійно дивлюсь то на дорогу, то на Макса, але в якийсь момент очі починають пекти, і я розумію, що боротися з сонливістю немає сенсу. Засинаю швидко і сплю міцно. Навіть не зважаючи на те, що поруч хлопець, якого я зовсім не знаю. 

А от прокидаюсь різко, коли розумію, що ми вже нікуди не їдемо. Розплющую очі і бачу перед собою будинок, а автомобіль стоїть на подвір'ї. Хочу вийти на вулицю, але нічого не виходить — двері зачинені. 

Не минає і хвилини, як з будинку виходить Макс і йде до мене. Двері відчиняються, і я вибираюсь на свіже повітря. Озираюсь навколо і розумію, що це якесь селище або передмістя. 

Будинок двоповерховий, але невеликий. Навколо високий паркан і такі ж ворота. І головне — сусідів не видно. 

— Що це за будинок? — питаю, поки йдемо до входу. 

— Я тут живу. Інколи, — відповідає стримано. — Пішли. Покажу твою кімнату. 

Всередині все доволі просто, але разом з тим і цікаво. Нові меблі, техніка і ремонт свіжий. Єдине, що дуже добре впадає в очі — Макс не часто тут живе. Все занадто ідеально для місця, де постійно хтось буває. 

Ми йдемо сходами на другий поверх, і він відчиняє для мене двері кімнати. Пропускає першою, а тоді заходить сам. Тут доволі мило. Ліжко, стіл, шафа… і моя сумка з речами на підлозі.

— Не раджу тобі тікати чи робити ще якісь дурниці, — заявляє, спершись на стіну і сховавши руки в кишені штанів. — Навколо ніхто не живе. Можеш заблукати. 

— А з тобою мені краще буде? — питаю серйозно.

— Зі мною ти в безпеці. Хіба це не головне? — цікавиться.

— Не знаю. Я взагалі нічого не знаю, — бурчу. 

— Двері навпроти — це ванна кімната. Можеш прийняти душ і відпочити, — Макс збирається йти, але несподівано навіть для себе я наближаюсь до нього і хапаю за руку. Він завмирає, і я також. — Що ще?

— Скажи, хто тебе найняв! — випалюю. 

— Ні, — коротко і сухо. — Повір, поки ти нічого не знаєш, навіть спати зможеш спокійніше. Потім шкодувати будеш, що все це лайно вилізло на поверхню, і не буде змоги повернутися назад. 

Коли Макс йде, я дістаю з сумки чисті речі та вирішую прийняти душ. Ну а що? Я ж не знаю, скільки часу доведеться тут провести. Не буду ж сидіти як та принцеса під замком і вкриватися мохом. 

Приймаю душ, мию голову й одягаю інші джинси та футболку. Мокре волосся збираю у косу і вирішую пошукати щось їстівне. Тихенько спускаюсь сходами вниз, де горить тільки лампа, і не бачу Макса.

Мабуть, він спить після того, як багато годин провів за кермом. Мені ж треба знайти кухню, якщо вже спустилась на пошуки їжі. 

Встигаю тільки крок зробити, коли несподівано хтось сильно хапає мене за руку, штовхає до стіни та прикладає до голови… пістолет! Бачу похмуре обличчя Макса — і душа падає в п'яти. У нього навіть зброя є! Жесть! 

— Ти здурів? — кричу злякано і намагаюсь його відштовхнути, але виходить так собі. У Макса просто кам'яне тіло, і важко навіть уявити які м'язи. Він що, живе у спортзалі?