Розділ 3

— Ти робиш мені боляче, — я все ще сподіваюсь до нього достукатись. 

— І що? Здається, давно я тебе не бив! — цідить. Його пальці стискаються на моєму зап'ясті, і так боляче стає, просто до сліз… 

Його друзі регочуть і тільки доливають олії у вогонь, а я повірити не можу, що це дійсно мій тато. Я ж пам'ятаю, як колись ми разом їздили в парк, на атракціони. Він працював і жили ми досить добре. Чому ж зараз він дивиться на мене так, наче я — причина всіх його бід? 

— Тату, — схлипую, коли він замахується, щоб дати мені ляпаса. Завмирає, наче усвідомлює щось, а тоді усміхається так дико, наче збожеволів.

— А я тобі не тато, дівчинко, — цідить і таки б'є по обличчю. Удар настільки сильний, що моя голова сіпається назад. На частку секунди перед очима все розпливається, а тоді приходить усвідомлення, що треба тікати.

Тато відпускає мою руку, щоб взяти щось зі столу, а мені цього достатньо, щоб вибігти у коридор. Розумію, що не встигну взутися, і готова зараз навіть босою бігти на вулицю. 

— Ану стій! Я ще не закінчив! — кричить за спиною тато і майже хапає мене за шию, але я таки встигаю відчинити двері, щоб наступної миті побачити на сходовій клітці того самого хлопця… з чорними очима. 

Коли наші погляди зустрічаються, всередині все перевертається. Я таки вибігаю з квартири, але зупиняюсь перед незнайомцем. Він хмуриться, коли бачить щось у мене на обличчі, а тоді переводить погляд на мого батька.

— Еміліє, повернись! — гиркає. 

— А якщо вона не хоче? — голос хлопця, на диво, спокійний, але є в ньому щось таке, від чого мені стає дико страшно. Навіть не знаю, кого я боюсь більше — тата чи його… 

— А ти ще хто такий? — цідить тато. — Вали, звідки прийшов. 

Я бачу, як ледь помітно усміхається хлопець, а тоді швидко наближається до мого батька і… б'є його кулаком в обличчя. Не очікуючи такого, той відлітає назад у квартиру, а з кухні вибігають його друзі. 

У мене просто шок і немає слів, щоб пояснити власні відчуття. Одночасно хочу кинутись на допомогу татові, а з іншого боку, розумію, що він на це заслуговує.

Поки тато лежить на підлозі та тримається за розбитого носа, його друзі кидаються на хлопця. В перші секунди мені здається, що зараз його просто вб'ють. Все-таки вони старші й, мабуть, сильніші, але вже через кілька секунд я бачу, як один з них падає на підлогу без свідомості, а за ним і другий. 

Цей хлопець схожий на якусь бійцівську собаку. Він так легко з ними розбирається… 

— Хто ти такий? — гиркає тато, намагаючись встати з підлоги. У нього нічого не виходить, тому що хлопець сідає поруч з ним і викручує йому руку. Я чую цей хрускіт — і до горла підступає нудота. 

— Я приїхав забрати цю дівчинку. Даю пораду не шукати її. Я ж і повернутися можу, — він відпускає руку тата і знову встає. Переводить погляд на мене та усміхається.

Він реально усміхається після всього, що зробив!

Роблю крок назад, а тоді ще один. Хочу втекти та покликати на допомогу, але він дуже швидко мене наздоганяє. Хапає за руку і тягне на себе. Наші погляди зустрічаються, і я розумію, що він просто монстр… 

— А тепер ти збереш свої речі й ми поїдемо, — заявляє. 

— Я нікуди з тобою не поїду! — намагаюсь висмикнути руку, але таким чином роблю тільки гірше. 

Хлопець якось приречено видихає, наче йому набридло все це, а тоді штовхає мене назад у квартиру і зачиняє двері зсередини. Хочу відправити його під три чорти, але не встигаю навіть рота відкрити. 

Він дістає з-за пазухи пістолет і направляє його на мого батька… 

— Я дико втомлений, руда, — роздратовано випалює. — Даю тобі п'ять хвилин. Якщо не встигнеш зібратись, цей чмошник отримає кулю. То як? Будеш хорошою дівчинкою, чи ще мене подратуєш трохи? 

Я ніяк не можу зібратися. Руки тремтять і в голові повний хаос. Не розумію, навіщо цьому хлопцеві мене викрадати. Який з мене толк? Він що якийсь агент? Я такі прийоми тільки в кіно бачила… Так швидко з усіма розібрався і не задихався навіть. 

— Дві хвилини, руда! — кричить з коридору. 

Як же я хочу відправити його під три чорти, але розумію, що таким чином тільки собі гірше зроблю. 

Зібравши в сумку трохи одягу, йду у ванну кімнату, щоб взяти зубну щітку і пасту. Я не знаю, куди ми їдемо і що мене чекає там, але митись треба, тому даю ще шампунь і гель для душу. 

Коли зупиняю свій погляд на відображенні, заледве впізнаю себе у ньому. Очі великі та злякані, обличчя бліде, а губа розбита і кров запеклася. То от на що витріщався той хлопець, коли ми зустрілися в коридорі…

— Довго ще? — він відчиняє двері, а я від несподіванки на місці підстрибую. Хлопець знову на мене витріщається, а я першою відводжу погляд. 

— Я готова, — шепочу. 

Цього разу він мовчить. Забирає мою сумку і ховає пістолет за пояс штанів під куртку. Чекає, поки я взую кросівки, а тоді звертається до тата, який досі на землі сидить. 

— Я сподіваюсь, що ти не будеш рипатись. Один неправильний крок — і свою кулю ти отримаєш.