Розділ 2

Емілія

— Женю, ти неправильно все робиш! — вкотре виправляю друга. Доводиться на власному прикладі показувати, як правильно виконувати цю вправу. 

Вчора Женя заявив, що тепер кожного ранку буде зі мною займатися спортом. Але зараз я розумію, що не треба воно йому. Щось не виходить. 

— Та не можу я так, як ти, це зробити! —  бурчить. — А може, ну його, ці тренування? Холодно так зранку!

— Можеш просто на лавці посидіти, а я зроблю все як завжди, — відповідаю. 

Думаю, що це вперше і востаннє, коли Женя пішов зі мною на тренування. Поки роблю вправи, він таки сідає на лавку і погляду з мене не зводить. Пізніше ми ще бігаємо трохи, вже разом, і на початку восьмої повертаємось назад. Треба ще встигнути в університет зібратися. 

— Як справи вдома? — питає Женя. 

— Так собі, — при згадці про дім настрій різко падає донизу. Женя єдиний, хто знає про мої проблеми, і не тому, що я йому розповіла, а тому, що ми живемо на одному поверсі і йому все чути. — Тато знову п'є, а мама терпить усе це. 

— А тебе він не чіпає? — хмуриться друг. — Якщо тільки пальцем торкнеться, ти мені скажи — я сам з ним розберусь. 

— Ти міг герой! — тріпаю його по голові та усміхаюсь. — Ні, мене він не чіпає. 

Коли проходимо біля будинку, одночасно з Женею помічаємо дуже гарну, але шалену дорогу спортивну машину. Уявлення не маю, хто міг приїхати на такій. У нас тут мільйонери не живуть… 

— Коли розбагатію, куплю собі таку саму! — заявляє Женя, із захватом її розглядаючи. 

— Ага, помрій! — фиркаю. Навіть думати не хочу, скільки вона може коштувати. 

Ми розходимось по своїх квартирах, і, повернувшись додому, одразу йду в душ. Мама вже готує сніданок на кухні, а тато ще спить після того, як пів ночі випивав із другом на кухні. 

Зібравшись в універ, йду на сніданок, але бачу за столом тата і різко завмираю. Він уже снідає маминим супом і бурчить про те, як у нього болить голова.

— Еміліє, сідай снідати! — говорить мама, а тато піднімає на мене червоні від алкоголю очі. 

— Я не голодна, — кажу і роблю крок назад. Я не знаю, в який момент стала уникати тата. Просто мені боляче і неприємно бачити його таким. Колись усе було інакше. До моменту, коли його звільнили з роботи…

Беру в кімнаті рюкзак і швидко залишаю квартиру. Біжу сходами вниз і штовхаю важкі металеві двері. Сьогодні чудова погода. Нарешті зійшов весь сніг і можна гуляти скільки влізе. 

Встигаю тільки крок зробити, коли мене наздоганяє Ліда. Ми дружимо ще зі школи та навчаємось в одному універі, тільки на різних факультетах. 

— Емілі, ти не в курсі, чия це машина? — киває на чорного монстра Ліда. — У нашому дворі живе мільйонер? 

— Женя так само говорив, — усміхаюсь. — Я уявлення не маю, хто це. Ввечері її не було. Отже, вночі хтось приїхав. 

— О, точно! Як перше тренування Жені? — цікавиться Ліда. — Сподобалося?

— Мабуть, це було його перше та останнє тренування, — усміхаюсь. — Давай швидше! Он наш автобус!

Хапаю Ліду за руку і тягну за собою. Взагалі не розумію, як вона може ходити на цих підборах. От я люблю кросівки. Зручно і практично. 

На автобус таки встигаємо завдяки мені та заходимо на задні двері. Народу стільки, що ми практично втискаємось у заднє скло, і в якийсь момент я помічаю ту саму Lamborghini. І вона їде за нами! Розумію, що це просто збіг. Мабуть, їде вона кудись в інше місце, але машина точно та сама. Номери столичні. 

Сьогодні у мене тренування з плавання, тому в універі затримаюсь практично до вечора. Так навіть краще. Не буду бачити чергових пиятик і скандалів вдома. 

Пари минають, на диво, швидко, і я практично біжу у басейн, адже плавання — це наче моє друге життя. А то й перше. Переодягаюсь у купальник і виходжу до тренера. Спочатку розминка, а тоді кілька кіл з одного кінця басейну в інший. 

В якийсь момент зупиняюсь, щоб віддихатись, і з'являється якесь дивне відчуття, наче хтось за мною спостерігає. Сироти вкривають шкіру, і так неприємно стає. 

Витираю обличчя від води та дивлюсь у зал. Бачу там кількох студентів, що прийшли подивитись на тренування, і ще одну постать, що сидить в останньому ряді. Не встигаю роздивитись, хто це, тому що тренер кричить продовжувати, і я знову пірнаю у воду.

Після тренування йду в душ і переодягаюсь у свої речі. Поки йду коридором до виходу, помічаю, що небо затягують важкі чорні хмари. Розумію, що скоро буде дощ і треба поспішити. Не хочеться промокнути. 

Вибігаю на вулицю і встигаю тільки кілька кроків зробити, коли мене хтось гукає, і доводиться зупинитись. 

— Зачекай! — кричить якийсь хлопець, якого я вперше бачу. Він швидко наближається, а я чомусь… відчуваю сильну неприязнь до нього. Не знаю, чому так. У мене таке вперше. 

Маю визнати, що таких красенів ще ніколи не бачила. Високий, широкоплечий. На боксера схожий. Але лякає мене не це. Його погляд… Очі настільки темні, що у них добре видно власне відображення. І холодні, аж мороз шкірою від них.