27. Прозріння

Томас Вуд повернувся додому о восьмій вечора, виснажений після довгого робочого дня, наповненого нарадами, судовими слуханнями та паперовою роботою, яка, здавалося, ніколи не закінчувалася.

Він виходив з автомобіля повільно, відчуваючи кожен м'яз, напружений після восьмигодинного сидіння за столом та стояння у залі суду. Розстібнув верхній ґудзик сорочки, послабив краватку — ритуал, який повторював щодня останні двадцять років, повертаючись додому після чергового дня служіння закону.

Увійшов до передпокою, скинув пальто на вішак, взяв капці з полички. Будинок зустрів його тишею — ні музики, яку Амелія любила слухати у своїй кімнаті, ні звуків телевізора, жодних кроків на другому поверсі. Просто порожня, майже гнітюча тиша великого будинку, де живе занадто мало людей.

— Амеліє? — покликав він, піднімаючись дубовими сходами. — Донечко, ти вдома?

Тиша у відповідь. Він зупинився біля дверей її кімнати, постукав тихо — звичка, вироблена роками, навіть коли вона була маленькою дівчинкою, він завжди стукав перед тим, як увійти.

— Амелія? Можна?

Відсутність відповіді змусила його відчинити двері обережно. Кімната була порожньою, але впорядкованою — ліжко застелене блакитним покривалом, яке він сам подарував дочці багато років тому, книжки на полицях розставлені за алфавітом, письмовий стіл чистий, тільки невелика настільна лампа та ваза з в'янучими трояндами.

Томас підійшов до вікна, подивився на вечірнє місто, яке розстилалося внизу мерехтливими вогнями. Можливо, дочка пішла на прогулянку? Зустрілася з подругою Беллою? Але вона ж казала вранці за сніданком, що планує провести день вдома, відпочиваючи після нещодавнього стресу…

Він спустився вниз, пройшов до кухні — порожньо, у холодильнику все на місцях, без ознак того, що хтось готував вечерю чи їв після обіду.

Тривога почала закрадатися десь на підсвідомості, те відчуття, яке прокурор навчився не ігнорувати — інстинкт, який підказував, коли щось не так.

Томас зайшов до свого кабінету, вмикаючи світло — і завмер на порозі, рука все ще на вмикачеві.

На його столі, прямо по центру поверхні з темного дуба, лежав конверт. Звичайний білий, без марки, без відправника, тільки його ім'я, написане чорним маркером великими літерами: "ТОМАС ВУД. ВАЖЛИВО."

Серце забилося швидше, паніка накотилась хвилею, передчуттям небезпеки. За роки роботи він бачив багато загроз, анонімних листів, спроб залякування, але щось у цьому конверті здавалося іншим — не пустими погрозами, а чимось значно глибшим.

Він підійшов повільно до столу, рука потягнулася до конверта обережно, наче той міг вибухнути від дотику. Взяв його, зважив у руці — всередині щось невелике, тверде. Флешка, найімовірніше.

Томас сів у своє шкіряне крісло, яке скрипнуло під його вагою, увімкнув настільну лампу. Світло впало на конверт, висвітлюючи кожну деталь — якісний папір, каліграфічний почерк, жодних зім’ятих кутиків чи інших ознак поспішності.

Відкрив, розриваючи клапан повільно, наче відкладав момент неминучого. Всередині дійсно була невелика чорна флешка та аркуш білого паперу, складений навпіл. Він розгорнув записку, очі швидко пробіглися по рядках:

"Ваша донька ледь не загинула сьогодні, розкриваючи правду про злочини вашого помічника Девіда Карлсона. Докази на флешці містять фотографії документів зі складу, відео повного зізнання Карлсона під час допиту, фінансові операції, що підтверджують корупційну схему. Дивіться все від початку до кінця, без перемотування або пауз. Кожна секунда важлива. Потім зробіть правильні висновки, прокуроре Вуд. Ваша донька ризикувала життям заради справедливості, яку ви присягалися захищати. Не підведіть її."

Руки затремтіли так сильно, що аркуш ледь не випав з пальців. Слова розмивалися перед очима, але сенс пробивався крізь шок: Амелія ледь не загинула. Сьогодні. Карлсон та його злочини…

— Боже всемогутній, — прошепотів він, відчуваючи, як холодний піт проступає на чолі.

Він кинувся до телефону, що лежав на столі, схопив його тремтячими пальцями, набираючи номер дочки з швидкістю, яка була на піку паніки. Гудки пролунали у слухавці — один довгий, другий, третій, четвертий. Кожен гудок відлунював у грудях, збільшуючи тривогу.

П'ятий гудок перервався механічним жіночим голосом: "Абонент недоступний або знаходиться поза зоною дії мережі. Залиште повідомлення після сигналу."

— Амелія, де ти?! — голос зірвався на крик. — Передзвони негайно! Будь ласка, дай знати, що з тобою все гаразд!

Він скинув виклик, набираючи знову. Знову гудки і клята голосова пошта. Відчай почав перетворюватися на справжній страх.

Томас опустив телефон, дивлячись на флешку у своїй руці. Що там? Які докази? Які злочини Карлсона? Девід працював з ним двадцять років, був не просто помічником, а довіреною особою, другом, людиною, якій він довіряв найскладніші справи.

Він вставив флешку в ноутбук, руки все ще тремтіли. Комп'ютер загудів, на екрані з'явилося вікно з вмістом. Папка називалася просто: "ПРАВДА."

Всередині було три файли, які містили: фото, зізнання на відео та фінансові виписки.

Томас клацнув на перший файл. Архів розпакувався швидко, відкривши серію фотографій — понад сто зображень документів, сфотографованих у поспіху, але достатньо чітко, щоб прочитати кожне слово.

Перша фотографія показувала роздрукований електронний лист. Заголовок: "Справа М.М. — коригування свідчень."

Томас почав читати, і з кожним словом відчував, як підлога уходить з-під ніг:

"Джонатане, свідок О'Райлі погодився змінити свої покази після обговорення фінансового стимулювання. Сума узгоджена — п'ять тисяч доларів готівкою, виплата через посередника, як ми домовлялися. Він підтвердить наявність татуювання у підсудного та присутність на місці злочину приблизно о 23:15. Це закриє прогалину у часі, яку захист міг би використати. Вуд не підозрює нічого, довіряє моїй роботі повністю. Документація буде готова до понеділка. Д.К."